І йому, стало дуже жаль Богданця, в якому він так добре загосподарював, а тепер був певний, що коли повернеться, то застане пустку і руїни.
"Що ж, треба щось придумати", вирішив Мацько.
І він після обіду звелів осідлати коня і поїхав просто до Бжозової.
Приїхав уже смерком. Старий Вільк сидів у передній кімнаті за дзбаном меду, а молодий, побитий Чтаном, лежав на вкритій шкурами лаві й теж пив. Мацько несподівано увійшов до кімнати і став коло порога З суворим обличчям, високий, кощавий, без панцера, але з великим мечем при боці. Вони одразу впізнали його, бо на обличчя йому падав відблиск ясного полум'я, і в першу мить як батько, так і син блискавично посхоплювались на ноги й, скочивши до стіни, вхопилися за першу, яка потрапила їм у руки, зброю.
Але старий бувалець, що прекрасно знав людей і звичаї, зовсім не збентежився, не вхопився рукою за меч, а взявся в боки й заговорив спокійно, трохи насмішкуватим голосом:
— Он як! Оце така шляхетська гостинність у Бжозовій?
Почувши ці слова, Вільки одразу опустили руки, далі
у старого з брязкотом упав на долівку меч, а в молодого спис, і вони стояли з витягненими до Мацька шиями, ще з зловісними обличчями, але вже здивовані й засоромлені.
Мацько усміхнувся і сказав:
— Слава Ісусу Христу.
На віки вічні.
І святому Георгію.
Служимо йому.
Я приїхав по-сусідськи, з добрими намірами.
— З добрими намірами вітаємо. Гість — священна особа.
Тепер старий Вільк кинувся до Мацька, а за ним і молодий, і почали тиснути йому руки, потім посадили за столом на почесному місці. Вмить було підкинуто дров у камін, накрито скатеркою стіл, поставлено повні миски їжі, барилка з пивом, дзбан меду, і вони почали їсти й пити. Молодий Вільк час від часу допитливо поглядав на Мацька, і в цих поглядах пошана до гостя змагалася з ненавистю до людини, але прислуговував він Мацькові так уважно, що аж зблід від утоми, бо був поранений і ще кволий. І батько й син згоряли від цікавості, з чим Мацько приїхав, але ні той ні другий ні про що не питали, чекаючи, поки він сам не скаже.
А Мацько, як людина звичайна, хвалив їжу, напої й гостинність і аж коли добре наївся, з гідністю глянув поперед себе і сказав:
Трапляється людям не раз сваритись і навіть битися, але що є найкращого, то це мир між сусідами!
Нема нічого кращого за мир,—так само з гідністю відповів старий Вільк.
Буває також,— вів далі Мацько,— коли людині треба їхати в далеку дорогу, то хоч вона з кимось і жила в сварці, їй однак не хочеться виїжджати, не попрощавшись.
Спасибі за добре слово.
Не тільки за слово, а й за діло, бо я ж приїхав.
Ми вам від душі раді. Приїжджайте хоч і щодня.
Радий би і вас пошанувати в Богданці, як належить, людям, котрі знають рицарську честь, але мені треба поспішати в дорогу.
На війну чи до якогось святого місця?
Хотілося б і туди й туди, та виходить гірше — їду до хрестоносців.
До хрестоносців? — разом вигукнули батько й син.
Так! — відповів Мацько,— А хто до них їде, не бувши їх другом, тому краще примиритися з богом і з людьми, щоб не позбутися не тільки життя, а й спасіння душі.
Це просто дивно,— сказав старий Вільк.— Я ще не зустрічав такої людини, котра б зіткнулася з ними й не зазнала кривди та утисків.
Як і все наше королівство! — докинув Мацько.— Ні Литва до святого хрещення, ні татари не заподіяли йому стільки зла, скільки оці чортові ченці.
Щира правда, але знаєте: збиралося воно та й збиралося, поки не назбиралося, а тепер би час уже й кінчати, он як!
Сказавши це, старий поплював в обидві долоні, а молодий додав:
— Інакше вже не може бути.
— І напевне буде, але коли? Та про це вже не нам думати, а королю. Може, скоро, а може, й не скоро... Бог його знає, а тимчасом мені треба до них їхати.
— Чи не з викупом за Збишка?
На батькову згадку про Збишка обличчя молодого Вілька вмить зблідло й набуло зловісного виразу. Але Мацько спокійно відповів:
— Може, і з викупом, тільки не за Збишка.
Ці слова викликали ще більшу цікавість обох бжозовських дідичів, і старий, не мігши більше витримати, сказав:
Воля ваша казати чи не казати, чого ви там їдете.
Скажу! Скажу! — кивнув головою Мацько.— Але спочатку скажу вам щось інше. Майте собі на увазі, що після мого від'їзду Богданець залишиться напризволяще... Раніш, коли ми воювали із Збишком під проводом князя Вітольда, за нашим господарством наглядав абат і трохи Зих із Згожелиць, а тепер не буде й цього. Страшенно тяжко думати людині, що вона старалась та трудиласьі все даремно.., А ви ж розумієте, як воно
буває: людей моїх попереманюють, межі позаорюють,
з майна теж урве кожен, що тільки зможе, і хоч би господь поміг щасливо повернутись, то повернемось знову до пустки... Є тільки єдиний спосіб і єдиний порятунок: добрий сусід. Тому я і приїхав сюди просити вас по-сусідськи, щоб, ви взяли Богданець під опіку й не дали вчинити кривди.
Почувши таку просьбу, старий Вільк глянув на молодого, а молодий на старого, і обидва страшенно здивувалися. Зайшло мовчання, бо ні один не міг нічого відповісти. А Мацько випив чарку меду й говорив далі так спокійно і довірливо, ніби вони обидва з давніхдавен були його найближчими приятелями:
— Скажу вам щиро, від кого я найбільше боюся шкоди. Звісно, ні від кого іншого, як від Чтана з Рогова. Від вас, хоч би ми й неприязно розійшлися, не боявся б, і то через те, що ви люди рицарської честі й боролися б з ворогом віч-на-віч, але ніколи не металися б йому позаочі. Та що там казати! З вами зовсім інша річ... Рицар, він і є рицар! Але Чтан — нечема, а від нечеми всього можна сподіватися, тим більше, як ви знаєте, він на мене страшенно лютий за те, що не допускаю його до Зихової Ягенки.
— Яку ви бережете для племінника! — спалахнув молодий Вільк.
Мацько якийсь час дивився на нього холодним поглядом, потім звернувся до старого і спокійно сказав:
— Знайте, що мій племінник одружився з одною мазурською дівчиною і взяв велике придане.
Знову зайшло ще глибше мовчання; батько й син, пороззявлявши роти, якийсь час дивились на Мацька, нарешті старий озвався:
— Та як же так? Адже казали... Розповідайте!..
А Мацько, наче й не чув запитання, говорив далі.