До Богданця, і тільки? Ну, гаразд. А сам він де?
Поїхав у Мальборг до хрестоносців.
На обличчі Ягенки знов позначився неспокій.
Невже йому життя не миле? Чого ж він поїхав?
Шукати, милостива панянко, того, чого не знайде.
— Напевне, не знайде! — докинув Мацько.— Як цвях ні на що не придатний без молотка, так людська воля без божої.
— Про що ви говорите? — спитала Ягенка. Але Мацько на запитання відповів запитанням:
— Говорив тобі Збишко що-небудь про Юрандівну, бо я чув, що говорив?
Ягенка не одразу відповіла, а, зітхнувши, через деякий час сказала:
— Ну, говорив. А чому б йому не говорити?
— От і добре: тепер і мені легше буде говорити,— відповів старий.
І почав розказувати їй, що сам чув од чеха, дивуючись, як йому трудно казати правду. Але тому, що він справді був хитрий і не хотів "сполохати" Ягенку, то наголошував особливо на тому, в що сам вірив: що Збишко по-справжньому ніколи не був чоловіком Данусі і що вона вже загинула для нього назавжди.
Чех вряди-годи підтверджував, то киваючи головою, то повторюючи: "їй-богу, так воно й є!" або: "Саме так, не інакше!", а дівчина слухала, опустивши повіки, і ні про що вже не розпитувала, і її мовчання занепокоїло Мацька.
— Ну, що ж ти скажеш? — спитав ,він, закінчивши розказувати.
Ягенка нічого не відповіла, тільки дві сльози заблищали на її опущених повіках і покотились по щоках.
Потім вона підійшла до Мацька, поцілувала його в руку і сказала:
— Слава Ісусу Христу.
— На віки вічні,— відповів старий.— Чого ти так поспішаєш додому? Побудь ще з нами.
Але вона не хотіла залишатись, виправдуючись тим, що не видала харчів на вечерю. Мацько хоч і знав, що в Згожелицях є стара шляхтянка Сецехова, котра могла б заступити Ягенку, але не дуже затримував її, розуміючи, що смуток не любить показувати людям сліз і що людина, як та риба, відчувши в собі вістря остеня, ховається якнайглибше на дно.
Він тільки погладив дівчину по голові і провів її разом з чехом на двір. Чех вивів свого коня з стайні, сів на нього й поїхав за панянкою.
А Мацько, повернувшись до хати, зітхнув і почав бурчати:
— Дурний цей Збишко, та й ще дурний!.. Після такої дівчини аж пахне в хаті!
І старий розжалобився. Подумав, що коли б Збишко одразу брав її, як повернувся, то досі вже могла б бути радість і втіха! А зараз що? Тільки згадай про нього, так у неї сльози й закапають, а хлопчисько вештається по світах і десь там буде тикатись головою в мальборзькі стіни, поки не розіб'є лоба, а в хаті порожньо, тільки шоломи вишкіряються зі стін. Який пожиток з цього господарства, нащо всі турботи, нащо Спихов і Богданець, коли не буде кому їх залишити?
І в душі Мацька почав вирувати гнів.
— Зажди, волоцюго,— промовив він уголос,— не поїду я до тебе, і роби там, що хочеш!
Але, як на злість, саме в цю мить пойняла його велика туга за Збишком. "Еге ж, не поїду,— подумав він,— а хіба ж я всиджу вдома? Не всиджу! От кара господня! Бо не може бути, щоб я цього поганця ще хоч раз не побачив! Він знову там одного псявіру ухекав... і здобич добру взяв... Інший посивіє, поки рицарський пас здобуде, а його вже сам князь пасував... І правильно, бо серед шляхти є багато відчайдушних хлопців, але другого такого, мабуть, нема".
І зовсім розчулившись, Мацько став поглядати на чорні від диму панцери, мечі та сокири, немов роздумуючи, що брати з собою, а що залишити, потім вийшов з кімнати, по-перше, тому, що не міг у ній всидіти, а по-друге, щоб наказати мастити вози та дати коням подвійний обрік.
Надворі вже смеркало, і він, пригадавши Ягенку, яка недавно сідала тут на коня, раптом зажурився знову.
— Їхати то їхати, — сказав він сам до себе, — але хто ж тут боронитиме дівчину від Чтана й Вілька! Бодай їх грім побив!
Тимчасом Ягенка їхала з малим Яськом лісовою дорогою до Згожелиць, а чех мовчки їхав за ними з серцем, повним жалю й любові... В Богданці він, бачив сльози дівчини, а тепер дивився на її темну, ледве видну в сутінках постать і догадувався про її смуток та, біль, йому здавалось також, що в сутінках з гущавини кожну хвилину за нею може простягтися Чтанова або Вількова хижа рука — і на цю думку його поривала дика жадоба бійки. Ця жадоба часом ставала такою нездоланною, що йому хотілося схопити сокиру або меч і. трощити придорожні сосни. Відчував, що коли б добре розім'явся, йому полегшало б. Він хотів би хоч погнати коня вскачки, але попереду їхали ступою і майже не розмовляли, бо малий Ясько хоч і був балакучий, та після кількох невдалих спроб заговорити з сестрою остаточно замовк.
Аж недалеко від Згожелиць жаль у серці чеха переважив гнів на Чтана й Вілька. "Не пошкодував би я для неї і власної крові,— подумав він,— аби її втішити, та що ж я, нещасний, вдію? Що я їй скажу? Скажу хіба, що він передав тобі поклін, і дай боже, щоб це тебе втішило".
Подумавши так, він під'їхав до Ягенки:
Милостива панянко...
Ти їдеш з нами? — спитала дівчина, немов прокинувшись.— Ну, що ти скажеш?
Я й забув сказати вам, що мені звелів пан. Коли я виїжджав із Спихова, він покликав мене і сказав: "Вклонися в ноги згожелицькій панянці і передай, що я ні в горі, ні в добрі ніколи її не забуду, а за все те, що вона для дядька і для мене зробила, нехай бог їй заплатить і збереже її в доброму здоров'ї".
— Хай бог заплатить і йому за добре слово,— відповіла Ягенка.
Потім додала якимось таким чудним голосом, що серце у чеха остаточно розімліло:
— І тобі, Главо.
Розмова на деякий час урвалась, але чех задоволений був і собою, і тим, що сказав панянці: "Принаймні вона не подумає, що їй відплатили невдячністю". Подумавши, що б іще приємного сказати, вінчерез деякий час почав:
Панянко...
А що?
— Та... бачите... я хотів вам сказати, як уже казав і старому панові, що та вже загинула навіки і що він її ніколи не знайде, хоч би йому сам магістр допомагав.
Але ж вона його дружина,— відказала Ягенка. Чех похитав головою:
Яка вона дружина...
Ягенка нічого на це не відповіла. Аж удома, після вечері, коли Ясько й менші брати полягали спати, вона звеліла принести дзбан меду й запитала чеха:
— Може, ти хочеш спати, бо мені хотілося б трохи поговорити.