Князь Вітольд — могутній князь: кажуть, сам німецький імператор йому низько кланяється, а що вони зробили з його дітьми? Хіба у них мало замків? Мало підземних в'язниць? Мало колодязів? Мало вірьовок та зашморгів на шию?
— Господи милостивий! — вигукнув Мацько.
— Дай боже, щоб вони не запроторили куди-небудь молодого пана, хоч він і поїхав з князівським листом і паном де Лоршем, можновладним рицарем і родичем князів. Ех, не хотілось мені сюди їхати, бо там легше було б з ким-небудь побитися. Але пан наказав. Чув я одного разу, як він говорив старому панові із Спихова: "А ви хитрий? — каже.— Бо я хитрістю нічого не досягну, а з ними тільки так і треба! Ех,— каже, — дядько Мацько тут міг би дещо зробити!" І через те й одіслав мене сюди. Але Юрандівни і ви, пане, не знайдете, бо вона вже, може, на тім світі,— а проти смерті і найбільша хитрість нічого не вдіє...
Мацько задумався й довго мовчав, а потім сказав:
— Так, значить, нічого не вдієш! Проти смерті хитрість не поможе. Але якби я туди поїхав та довідався, що вони умертвили Юрандівну, то Спихов зостався б Збишкові, а він міг би приїхати сюди й одружитися з іншою...
Мацько зітхнув, наче скинув з серця якийсь тягар, а Гловач тихо й несміливо спитав; — 3 панянкою із Згожелиць?..
— Авжеж! — відповів Мацько.— Тим більше, що вона сирота, а Чтан з Рогова та Вільк з Бжозової вже чіпляються та й чіпляються до неї. Чех схопився на рівні ноги:
Панянка сирота? А рицар Зих?..
Хіба ти нічого не знаєш?
— Ради бога, що ж сталося?
— Та й правда, як же ти можеш знати, коли приїхав прямо сюди і ми весь час говорили про Збишка! Тепер вона сирота! Зих Згожелицький, правду кажучи, ніколи вдома місця не нагрівав, хіба що тоді, коли у нього були гості. Інакше він одразу починав нудитись у Згожелицях. Якось абат написав йому, що їде в гості до князя Пшемка Освєнцімського і його з собою запрошує. А Зихові тільки цього й треба, бо з князем він знався і не раз із ним бенкетував. От приїжджає Зих до мене й каже: "їду до Освєнціма, а потім до Глевиць, а ви тут наглядайте за Згожелицями". Мене щось ніби кольнуло, і я кажу йому: "Не їдьте. Пильнуйте свого маєтку і Ягенки, бо я знаю, що Чтан з Вільком надумали щось недобре". А треба тобі знати, що абат, розізлившись на Збишка, хотів віддати Ягенку за Чтана або за Вілька, але потім, узнавши їх краще, набив обох палицею і прогнав із Згожелиць. Воно й Добре, та не дуже, бо після того вони обидва страшенно розлютилися. Тепер трохи спокійніше, бо самі між собою побилися й лежать, а до того не було жодної хвилини спокою. І все на мені — оборона й опіка. А тепер Збишко знов хоче, щоб я їхав... Як воно тут буде з Ягенкою — не знаю, але треба ж доказати тобі про Зиха. Він не зважив на мої слова — поїхав. Ну, бенкетували, веселилися! З Глевиць поїхали до князьового Пшемкового батька, старого Носака, що урядує в Цешині. Коли тут Ясько, князь раціборський, з ненависті до князя Пшемка, наслав на них розбійників під проводом чеха Хшана. І князь Пшемко загинув, а разом з ним і Зих Згожелицький, вражений стрілою в шию. Абата оглушили залізним ціпом, так що він і досі трясе головою, нічого не розуміє, а мову йому одібрало, мабуть, назавжди. Ну, старий князь Носак купив чеха Хшана у пана з Зампаха і так його опорядив, що навіть найстаріші люди такого катування не пам'ятають. Але тим катуванням ні собі горя за сином не зменшив, ні Зиха не воскресив, ні Ягенці сліз не висушив. От тобі й розвага... Шість тижнів тому привезли сюди Зиха й поховали.
— Такий дужий був пан!..— з жалем промовив чех.— Не з останніх і я був під Болеславцем, проте він недовго зі мною морочився і взяв мене в неволю. Але то була така неволя, що я її й на волю не проміняв би... Добрий, шляхетний пан! Пошли ж йому, господи, царство небесне! Ех, жаль, жаль! Але найбільше жаль бідолашної панянки.
— От уже справді бідолашна! Інші й матері так не люблять, як вона любила батька. А до того ж їй небезпечно сидіти в Згожелицях. Після похорону — ще Зихової могили не. засинало снігом, як Чтан з Вільком вже підступили до згожелицького двору. На щастя, мої люди заздалегідь про. це дізналися, я з слугами поспішив на допомогу, і бог поміг нам добре їх набити. А після бійки Ягенка впала мені до ніг і каже: "Як не можу бути Збиткова, то буду нічия, тільки рятуйте мене від цих виродків, бо,— каже,— краще смерть, ніж вони..." Тепер, скажу тобі, ти не впізнав би Згожелиць, я зробив з них справжню фортецю. Потім вони ще два, рази нападали, та не могли нічого вдіяти. Тепер на. якийсь час притихли, бо, як я казав тобі, побилися так, що жодний ні рукою, ні ногою не може ворухнути.
Гловач нічого на це не відповів, тільки, слухаючи про Чтана й Вілька, так скреготав зубами, ніби хтось відчиняв і зачиняв скрипучі двері, а потім, видно, у нього засвербіли могутні руки, і він почав витирати їх об стегна. Нарешті у нього з уст зірвалось одне тільки слово:
— Шибайголови... В цю мить у сінях озвалися якісь голоси, двері
раптом відчинилися, й до кімнати прожогом вбігла Ягенка, а за нею найстарший із її братів, чотирнадцятилітній Ясько, схожий на неї, наче близнюк.
Довідавшись від згожелицьких селян, котрі бачили, як чех Глава на чолі значного загону їхав до Богданця, вона здивувалася так само, як і Мацько, а коли їй сказали, що між ними немає Збишка, була майже певна, що сталося якесь нещастя, і щодуху подалась до Богданця дізнаватися правди.
— Що сталося?.. Ради бога! — вигукнула вона ще на порозі.
— А що могло статися? — відповів Мацько.— Збишко живий і здоровий.
Чех підбіг до пані й, приклякнувши на одне коліно, став цілувати край її сукні, але вона зовсім не помітила цього, бо, почувши відповідь старого рицаря, одвернула голову від світла в тінь і трохи згодом, немов згадавши, що треба привітатися, промовила:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні,— відповів Мацько.
Аж тепер помітивши чеха біля своїх колін, вона нахилилася до нього.
— Щиро рада тебе бачити, Главо, але нащо ж ти залишив пана?
— Він одіслав мене, милостива панянко.
Що ж він наказав?
Наказав їхати до Богданця. — До Богданця?.. А ще що?
Прислав за порадою... і з поклоном, з привітом.