– Ага, то вінець! – щебечуть дівчатка.
Надвечір. Знов понатовпилось дідів у калавурку. Аж у носі крутить од нових кожухів, од чобіт, аж свічка тремтіть-мигоче у задусі.
Піп, хвундаторь, титарь та дяк сидять за столом, діди – хто стоїть, хто сидить на лавах.
Рада сьогодні йде вже про те, кому хреста зносити на нову дзвіницю, бо майстер сам же ж не полізе, помішники його – один заслаб, другий боїться, робочі не вміють та й бояться, та й кому ж не страшно п’ястись по слизькій після наморозу блясі, держучись тільки на маленькій драбині?
Довго діди гомоніли, аж чуби й лисини понагрівали, а все ні до чого не договорилися.
– А щоб я вам пораяв, люди добрі – задріботів куценький тонкоголосий дідок – Галка.
– А що, Пилипе, кажи!
– Та ось, чи не нанявся б хто вилізти туди, коли охотою, за честь ніхто не хоче. Гроші ж найкращий батіжок: підженуть і на край світу, не то що на дзвіницю.
– Ото ще вигадав? Де ж пак видало, щоб на таке діло та ще наймати? Невже ж у громаді не знайдеться нікого охочого? – гомоніли одні.
– Та хто його зна… – мнялися другі, – воно, як би підождати до весни, було б неначе краще, бо тепер диви яка часами ожеледь сідає: кому охота головою накласти?
Гаврило складав у сінях якісь припади. Прислухаючись до радноі розмови, зразу аж блиснуло в його очах: він рішучо крутнув головою й став пропихатись проміж дідами.
– А може б я, батюшко, взявся за це діло?
Усі зглянулися мовчки.
Гаврило глянув навколо, шукаючи підмоги: з усіх очей світилося зневір’я.
– Та я, – похапцем заговорив Гаврило: – я не за гроші, я й так полізу… для бога, для людей…
– Як шщвині не дивитись на небо, так тобі, Гаврило, ліжти на божу черкву! – глухо пробубонів старий та сердитий дід Калайда.
Блиснув на нього очима Гаврило й увесь спалахнув, наче йому хто запив усе обличчя червоною фарбою.
Збігла червона фарба й худе бліде обличчя стало ще блідіще.
– От і добре! і гаразд! – підхопив, не слухаючи Калайди, моторний дідок Галка.
– Я радив наймати, а цей, бач, і сам охотиться! От і добре! Тобі добре, Гаврилку, і нам добре! Тобі й хустка, тобі й полотно з хреста…
– Не подоба п’яницям братися за таке діло! – знову одрубав Калайда.
Люди розділилися: хто проти Гаврила, а хто й за його, бо вже обридло й хотілося якось закінчити нараду.
– Як ви, батюшко?
– Та-а… Гаврило… бач, Гаврилку, якої ти собі слави придбав! Ох, Гаврило! Я б і нічого, люди добрі, та тільки якось… ніяково. Бачте, чоловік він добрий… нічого собі, добрий, кажу, та тільки жінка в його непутяща й сам він не по путящому живе… – плутав піп, не знаючи, якої й держатись.
– А хто не по божому живе, того гріх допускати до божої святині! – одразу, неначе по писаному вивів піп, аж зрадів, що так-сяк довів розмову до краю.
– Та батюшко! Хто богові не грішний, царю не винний! – весело заговорив нестарий ще титар.
– Ex, бач, Хведоровичу – почав піп: – воно то так, аж в Писанні стоїть "не мечіте бісера перед свініями, не давайте святині псам".
– Це я не про тебе, Гаврило, це лиш в писанні так, – поспішив якось заспокоїти піп Гаврила, який страшенна мінився на виду.
– Та, батюшко, він же покається, їй-богу покається!
– Еге, Гаврилку? – дріботів добросердий дідок. – А ви батюшко, висповідаєте, покуту якусь накладете, та запричастите, ну і от!..
– Та-ак! покаяніє – велика річ: "покаяніє нероскаяне спасеніе содєловает", сказано у святому писанні, – поважно закінчив піп.
Ближчі уже всі згодились з ним, тільки по кутках ззаду бурмотів дехто та мов крук, лиховісно кряка дід Калайда: "Не подоба! Жінка рошпутня, шам бешпутній!". Та вже всім набридло сперечатись, пора пізня була, усі поспішали росходитись і Гаврила таки обрали за хрестоноса.
Сивий туман закутав Кучугурівку. Даремно силкуються високі тополі вискочити з його, даремно верби простягають свої покарлючені гілки до блідого місяця: важкий, холодний туман налягає все більше, і місяць тільки плаксиво дивиться крізь його, безсилий чимсь помогти.
В густому вогкому повітрі важко дихати: так і зависли в йому всі важкі пахощі землі, і згуки проразливо лящать, наче коло самого вуха: і бубон, і дівчачі співи й гавкання собак.
Все оте примічає Гаврило, ідучи додому після сповіді та правила, що читав укупі з Михайлом у калавурці.
Зовсім змінилося його обличчя: щось тихе, поважне світиться тепер на цьому, раз-у-раз непроспаному замурзаному, торопленому видові.
Ще з самого четверга, коли обрали його, почав він говіти. Додому навідується, щоб тільки попоїсти, або нагодувати та покласти Івася, а то усе коло церкви, усе коло церкви: докрасює, домальовує і кожен раз як прийде – зупиниться й подивиться на великий хрест, прихиляний біля калавурки до стіни. Коли ж утомиться, та прийде спочити, або поскладати струмент, то вже неодмінно сяде коло сивого Михайла й веде з ним тиху розмову, або слухає, як той, упоравшись біля церкви, читає стареньку Четь-Мінею.
Ураза, болюча ураза громадської зневаги, котрої не загоїло й те, що його таки призначено за хрестоноса, давить йому серце і стихає тільки під оте буркотливе дідове читання.
– Обрали, – думається йому: – обрали, бо нікого було, ніхто не хотів… мають мене за найпосліднішого… не вірять мені… Та як і вірити, коли я сам часом собі не вірю, сам себе на жалую й не поважаю?
А на серці десь глибоко ворушиться свіжа відрадна думка.
– Ні! тепер я можу дивитися в вічі добрим людям: не для себе, не для прибутку того нещасного потрудюся я: жертва моя щира, жертва моя богові!..
Оттакі незвичайні думки опанували п’яницьку голову.
Гаврило звернув у провулочок.
Дворів через два з густого туману виринув стіжок, далі кострубата верба над криницею, а там і хата, його, Гаврилова. В невеличких вікнах не світилося: мабуть малий заснув, не діждавшися батька.
Намацав Гаврило клямку, одчинив двері, вийняв сірника і запалив лойову свічку, застромлену в порожню пляшку. Світло осяяло голі стіни, закурену піч та піл з купою одежі, де клубочком скрутився сонний Івась
– Бідний хлопець не ївши заснув – сказав батько, не забачивши ніяких слідів вечері.
І ще виразніше ніж коли зрозумів, як різнилсь його життя від сусідського, де по хаті порається жінка-хазяйка, де діти нагодовані, обшиті й обмиті, де чоловік може спочити після важкої роботи.