– Та це ж здирство! чисте здирство! яка там покраска зосталася, а він гилить сорок карбованців!
– Нікак нельзя, поштєнниє! Судіте сами: умри да мумії, агліцкіх бєліл да мєдянкі… да і олея-то нинче кусається…
– Ну то що? люди теж платять, а не деруть же ж так, як оце ви, Йвановичу!
– Нє-єт, уж нікак невозможно, верьте совесті! Зато уж работа первой сорт!
– Хвали руку, а товар видно! – пробубонів хтось.
– Та уважили б хоч трохи…
– Нет, бросьтє і думать, поштєнниє! – крутить червонопикий підрядчик.
– Е, коли так, то й ми он як! Ми свого Гаврила наймемо – дурнісенько ж вештається.
– К чорту з Гаврилом! З цією поганню зв’яжись, то матимем рахубу! Хиба ж не знаєте, який він п’янюга? Хай вже краще городський красить!
Сторони розділилися: одна гула своє, та своє. Тільки підрядчик лукаво посміхався.
– Ну-к што ж, ташшітє сваво Гаврілку! Уж іменно лучше дєло абарудует! Наілучшій фасон!
А десяцькі й справді тягли з шинку розпатланого та блідого Гаврила.
Він ішов із острахом: йому згадалося, як його висіклі копись у цій розправі, як він сидів там у холодній; як часто його жінка замітала вулицю, або полола колючки.
З подивом і страхом наближався він до розправи, а за ним по підтинню, неначе дике звірятко, крався збентежений Івась, що сидів був досі під шинком.
– Ну чого ти трусишся? Сказано жидівський патинок – так і є! і нічого що не знає, а вже й побілів!
Сміялися люди з Гаврила неначе б і не зо зла, але під тіми жартами та посмішками, що сипалися як на бідного Макара, він оглядався мов зацькований заєць.
– Ось, Гаврило, в чому річ. Ось вони (староста показав на підрядчика) – просять 40 карбованців за покраску. Ну та то чоловік городський, патента має, роботу його всі вже скрізь знають. Та все ж таки ціна не підходяща, ми не сходимось. Так оце спухай, як візьмеш 20 карбованців (щось може ще накинемо) – то ось тобі й заробіток.
– Як же ж так! Тому 40, а мені 20?
– Тобі ж казано через що: цей чоловік не тобі рівня, та й то ми не даємо, а тобі і це сама красна ціна.
– Та люди ж добрі! це ж на самий матер’ял усі гроші підуть… – несміливо й тривожно заговорив Гаврило.
– Тю на його! Ще й комизиться! – озвався хтось ззаду.
– Ну што ж? отдайте работу Гаврилке: хоть і іспортіть, за то дьошево! – дрочився підрядчик.
– Та плюньте, люди, на того Гаврила: хіба не знаєте якій він: робить – робить, а далі задрочивсь і стоп робота!
– Що ж, хіба я не майстер? Хіба я гірше зроблю, ніж оцей городинський? Не сам же він малюватиме, з нашого ж брата найме. Та й вигадувати буде, щоб дешевшого, а хіба ви знаєте, як той зробить? А мене вже, слава богу, люди знають: я як візьмусь, то в мене діло горить! От тільки ви мене дуже обділяєте… Де ж мені узяти? які в мене достатки?
– Ну-ну, бери, коли дають! Та тільки гляди ти у мене, Гаврилку, – строго звернувся до нього староста: – тільки ти мені споганиш діло… ну, знатимеш!
Гаврило вклонявся, мнучи свого картуза, силкувався ще щось виторгувати та за галасом нічого з того не вийшло. Покричали ще трохи, а роботу таки зоставили за Гаврилом.
– Ну, Гаврилку, став могорич! Як би це не ми, то тобі б і не нюхнути цієї роботи! – весело гомоніли люди.
– Я зараз, зараз! – заметушився Гаврило і потяг зо своїми доброхотниками до Шмуля, а Івась виринув із-за тину і знов сів під шинком дожидати батька.
Швидко плинуть коротеньки осінні дні.
Скрізь по слободі лунають пісні, музики, справляють люди весілля, усе прибралося, заворушилося.
Ожила й німа все літо церква: цюкають сокири, грюкотить додолу зайве риштування, торохтить, аж виє, падаючи бляха, ляпають щітки та помазки.
Гаврило на роботі: тверезий та суворий, він моторними та вмілими руками вже з тиждень красить – малює: то з вікон перебереться на дах, то спуститься на кілька щаблів і малює карнизи.
Івась, увесь заляпаний білими, зеленими й жовтими плямами, вештається тут же коло батька: то те подасть, то друге.
Щодня кращає церква, визволена з риштування і як та дівчина, у білій сорочці, у зеленому віночку, стоїть вона серед пишних осокорів, яблунь та груш, позолочених осінню; і милуються люди на свою кохану, свою громадську свічку богові.
Роботи поменшало.
Струменти, дошки, залізяччя складені за калавуркою, скрізь по цвинтарі позамітано, навіть стружки та сміття дід-сторож зібрав у чималу купу попід калавуркою собі на паливо.
Тільки дзвіниця ще стоїть, як та лялечка, у своєму риштуванні й дожидає, коли то її освятять золотим хрестом.
Діти, мої пташки, зграями перебігають по цвинтарі та задравши головки й скачучи на одній ніжці, дратують Івася:
– Малярику-бідарику!
Краска замазка –
Вся твоя ласка,
Щітка, відерце –
То твоє серце!
Вохри об’ївся –
Здох покотився…
Прикладають, капосні, та регочуться, що допекли Івасеві: а той справді розсердився: щось дике миготить в чорних оченятах на побілілому обличчю, зцінивши зуби, влучно шпурляє він залізячками та грудочками щикотурки в своїх маленьких та настирливих ворогів.
Гаврило на хвилину одірвавсь од роботи, щоб витерти з лоба піт і визирнув зза церковної бані.
Страшний вираз на дитячому личкові кинувсь йому в вічи й боляче стиснув серце.
– Івасю, схаменися, чого це ти?
Івась не чув.
Гаврило зрозумів, що за причина.
– Ач, іроди! самі, каторжні, раз-у-раз у сварці та лайці той дітей так само навчають! – пробурмотів і сплюнув.
– Іване, чуєш? Подай мені тоншу щітку та подерж відро! – умисне суворо крикнув на сина. Хлопець кинувсь. Личко йому на мить спалахнуло і він, похнюпившись, почав з ящика вибірати щітку.
Діти розбіглися. Хто подрався на стару яблуню, хто пристав до юрби, що стояла біля калавурки й заглядала, придушивши до шибки носи, у середину: там золотар кінчав позолоту яблука.
– Диви-диви: от так яблучко! Це й тобі, Тарасько, не вкрасти оттакого завбільшки.
– Ого! та це не яблуко, а просто тобі сонце! каже другий.
– А що, хлопці, чи буде сонце з оттаке завбільшки?
– Куди йому? Адже сонце, як п’ятак, а це бач, яке здоро-ове!
– Ой і ловкесенька буде, дівчата, наша дзвіниця, як надінуть їй оцю золоту голівку! – милується дівчина,
– Еге! – одказує друга: – зовсім як молода, що ото бачили? – піп вінчає та надіва золоту таку шапку!