Митрополит розплющив очі, погляд його зблиснув, й отець Миколай подумав, що святіший зараз перейде від філософських роздумів до більш конкретної розмови, проте він і далі ділився з учнем своїми роздумами.
— Усі нації світу сформувалися в боротьбі за свою незалежність. Пригнічений неволею народ знаходить у собі незвідані сили, спороджені протестом. Прямуючи до обітованої землі, він витворює екстракт витривалості, який ми називаємо національною ідеєю. Однак ця свята категорія легко перемінюється в імперську ідеологію, коли устаткована нація заражується бацилою жадоби чужих земель. Ця хвороба стає початком кінця національного життя кожного народу. Імперський народ перемінюється в орду, в якої нема духовності, й тому так само, як тіло без душі, не може існувати. Орді не властива ні музика, ні поезія — тільки гасла до насильства і шаманські заклинання про мниму велич правителя. Орда не має ні кордонів, ні родового гнізда, тобто своєї історії, й замість неї створює міф про світове панування. Така ідеолоігя спороджує жорстокі режими, які не можуть тривати вічно. Проте вони страшні й кровожерні… Сьогодні дві орди оточили з обох боків Європу.
Митрополит знову замовк, а по хвилині, ніби забувши, про що говорив, мовив таке, що не в’язалося з його роздумами:
— Звільняю тебе, сину, від целібату. Час настав такий, що кожен свідомий українець, а священнослужитель насамперед, повинен витрачати енергію не для усмирения плоті, а для виховання дітей патріотами. Я завжди був противником суперпобожних аспірацій єпископа Хомишина.
Від почутого дійняла отця Миколая тиха втіха, яка тут же змінилась гіркотою, й він сказав:
— Пізно, ваша ексцеленціє…
Й постала перед його очима чарівна панночка у голубій сукенці й солом'яному капелюшку, яку він втратив, мабуть, назавжди. Й жаль до єпископа Хомишина, котрий запровадив у Станіславівській єпархії чужий для українців целібат, а теж до митрополита Андрея, який не зняв з нього впору целебської обітниці, згнітив його глухим гнівом… Во ім'я чого Церква вдалася до святенницького насильства? Адже любов до Бога конкретизується в земній любові, чей незримий Бог перевтілився в людину для того, щоб принести віруючим живу любов… То чому Син Божий, творець святого почуття, після воскресіння Духом ставши, почав вимагати від людей любові ідеальної, не здатної продовжувати життя?
Й відчув цієї миті отець Миколай, як накрохмалений білий комірець здушив, немов петля, його невідступну мрію побачити хоча б ще один раз панночку з Крилоської гори… Не судилося. Не діждавшись від Зореслави ні відповіді на листа, ані подяки за подарунок, отець поїхав до Залукви, та не застав там дівчини, й ніхто не міг сказати, куди вона поділася…
Тепер він здавлював у душі гіркий докір, й спитав його митрополит:
— Чому пізно? Ти загубив її?
— Так, ваша святосте, — відказав ледь чутно отець Миколай.
— Бог добрий… — співчутливо глянув на нього Шептицький. — Може, ще відшукаєш… Не печалься, сину.
Та не прийняв покривджений отець пастирського співчуття й мовив прохолодно:
— Скажіть, владико, що трапилось на світі, що ви такі стурбовані і на обличчі, і в розмислах?
— Ще не сталося, — відказав митрополит. — Але гряде велике лихо… — Й він подав отцеві брошуру, яку щойно взяв зі столика. — Недавно прислали мені з Німеччини книгу віщуна Гольденкранца "Антихрист". Я звелів її перекласти й опублікувати у видавництві отців василіян у Жовкві… Не надто вірю в пророцтва, але Гольденкранц кілька років тому провістив лихо, яке сталося сьогодні і в Німеччині, і в Росії. І там, і там прийшли до влади слуги Антихриста, які усунули з життя світочів духа, а їхнє місце зайняла темна й жорстока чернь. Те лихо поки що шаліє поза нами, але нас не обмине…
Й повідомив митрополит про найтривожнішу новину.
— Вночі на двадцять четверте серпня в Москві потаємно, наче таті, зустрілися Рібентроп і Молотов і підписали пакт про ненапад…
— Не бачу в цьому нічого лихого, адже… — подивовано мовив отець Миколай і знітився під осудливим поглядом Шептицького.
— Нині кожен повинен стати хоч трішки політиком, — сказав митрополит. — Кожен мусить вчитися передбачувати наслідки… Рік тому вже відбулася у Мюнхені одна змова — і з мапи Європи зникли Чехословаччина й наша маленька Карпатська Україна. Світові хижаки ділять між собою європейський континент, тепер прийшла черга на Польщу. Цей пакт дає право Гітлерові й Сталінові роздерти державу, в якій живемо і ми. Ти скажеш, що в цьому теж нічого страшного немає, чей Польща стала для нас лихою мачухою. Але я навіть уявити боюся, під чию опіку може потрапити Галичина, адже весь світ знає про нечуваний терор у більшовицькому раю…
Й запала в келії гнітюча глуха мовчанка — так іноді буває в горах, коли на землю раптово спадає мряка — непроглядна й непрочутна, з якої немає виходу, й не сягає довколишнього світу голос заблуканих.
Тож втямив цієї миті отець Миколай, чому тремтіли у владики пальці й чому так довго вів етнарх бесіду про орду, загрозу якої відчув лише він…
— Першим світочем духа, який загинув від рук властелина, був співець Митуса, — заговорив після затяжної мовчанки Шептицький. — Нині цей гріх князя переріс у масові злочини: гинуть у диявольській державі письменники, вчені, мистці, священики… Церкви валяться або стають вертепами для розбійників і повій, в’ючна худоба осквернює храми… А за більшовицької інвазії у наш край — це станеться скоріше чи пізніше — постраждає найперш моє дітище — Львівська Богословська академія, в якій працюєш і ти під берлом ректора отця–митрата Йосипа Сліпого… Тож задумав я, поки не пізно, потаємно висвятити ректора на єпископа з правом зайняти керівництво галицькою метрополією після моєї смерті. Тебе ж призначу парохом у Страдчі — історію того святого місця ти добре пізнав, відчитуючи стародавній патерик…
— Який фатум! — аж вигукнув отець Миколай. — Таж ігуменом Страдчівського печерного монастиря був мій однофамілець — перший у нашому краю мученик за віру… І якщо я продовжую його життя, то, може, й мені присуджено…
— Усе в Божих руках, сину. Думай про життя, а не про годину своєї смерті — вона давно вже записана в небесній книзі, й цікавитися тією таємницею грішно єсть… У Страдчі нині немає пароха, забрав його до себе Господь, а доглядає церкву старенький диякон Ісайя Прийма. То, якщо доведеться, прийдеш до нього й покличешся на мене… А поки що чекаймо вироку долі: Польща не встоїть перед слугами Антихриста, які змовлялися нощно в новітньому Вавилоні…