Пантела стулив повіки, ніби хотів у своїй пам'яті уздріти образ співця, й здалось йому, що таки бачить його й пісню його чує… А коли розплющив очі, послушниці біля нього вже не було, й подумав він, що йому ще раз явилося дивне видіння.
Із світлою втіхою в душі, що пісня Митусина не вмерла й Чудотворна ікона не згубилася, подався Пантела через Чагрів і Насташине до Звенигорода й там напитав дорогу до Страдчівської печерської лаври.
Розділ дев'ятий
Угорський король Бела IV переставився 1270 року, так ні разу не прийнявши в своїй резиденції, після ганебної поразки під Ярославом, нефортунного зятя — бродника й ізгоя Ростислава Михайловича, якого вважав винуватцем нечувано блискавичного розгрому своїх доблесних військ над Сяном.
Сам диявол, певне, спокусив його викликати на турнір під стінами Ярославської фортеці славного лицаря Ворша — й звалився з коня від першого удару списом, провістивши цим до зубів озброєному війську погром, а непереможному воєводі Фільнієві — смерть.
Бела надав Ростиславу звання бана й заслав його разом з жоною, королівною Анною, у Мачванську волость із селищем Умчари — столицею дикої землі, затиснутої з півночі Дунаєм, із заходу — Савою й Моравою — з півдня, у глибокій котловині, де стугоніло німе безлюддя, й лише болгарські пастухи зрідка переганяли долинами отари білорунних овець, а на гірських плаях блеяли архари.
Й хоч і на рідній землі був Ростислав чужаком, — аж тут він звідав, що таке чужина. Глибокі видолини між схилами Мачванських гір, якими вряди–годи перемандровували з Болгарії до Хорватії опришки, а ще убогі кметі, що шукали в горах бодай скупих клаптиків урожайної землі, й посланці з примежних держав до Австрії, Чехії та Польщі — вели у глухі недеї, куди можна було зайти і вже ніколи не вернутися; руді кряжі зубчастими заборолами відгороджували буйнотравні полонини, до яких спиналися круті стежки й паслися там спутані бесарабськими конокрадами гривасті бахмати. І над усією цією незайманщиною, відданою у володіння банові Ростиславу, ширяли в синьому зеніті орли, кружляли, зависаючи в повітрі, ніби не могли налюбуватися красою диких гір, нестерпно чужих для бездомного князя, вони клекотали під самими Господніми чертогами, терзаючи душу ізгоя гнітючим відчуттям безнадійної самотності.
А десь там далеко, за карпатськими перевалами, живе до билинки знайомий рідний край, якого йому ні разу не вдалося здобути, а жив він єдиним усвідомленням, що має право ним володіти, — таку перевагу давав йому княжий родовід й незмірно більше — подвиг його батька в татарській столиці над Волгою, подвиг, яким тільки один Ростислав міг пишатися: з усіх князів, які ходили на поклон до Батия, лише Михайло Всеволодович не скорився ханові й зазнав смертної кари, відмовившись пити ординський трунок…
Тож у якому ще княжому роді живе така світла слава, хто гідніше може скористатися із заслуг предків, як не Ростислав у своєму посяганні на владичеський престол?
Бездомний князь старів на вигнанні, та не переставав вірити, що доля бодай хоч один раз прихилиться ще до нього, й жадібно ловив обнадійливі звістки зі світу.
Він називав себе галицьким князем, коли доводилося розмовляти з мандрівниками, а княгиня Анна жила при ньому покірною полонянкою у дерев'яних хоромах села Умчари, теж мовчки тужила за своєю батьківщиною, й коли з Буди прийшли посланці з вісткою про кончину її вітця, поїхала з ними на погребения і вже не вернулася.
Кожна новина, яку приносили болгарські й семигородські посланці, що мандрували з державною поштою горі Дунаєм до північних країн, сповнювали його надією на ще одну спробу посісти галицький престол. У кожній звістці вчував добрі прикмети: давно вже не стало ненависного йому князя Данила, а його спадкоємець Лев покинув Галич, заснувавши над Полтвою нову столицю, і хоч вельми войовничим єсть, сили батькової йому бракує, він трактує з ханами, яким не вдалося захопити намет Батия після його смерті, — з Ногаєм, що зайняв Болохівщину, і з Телебугою, котрий лаштує свою орду в похід на Польщу.
А Володимир–Волинський оружно зовсім занепав: там княжить філософ, книжник і мудрець — син Василька, хворобливий Володимир, не охочий і не здатний до раті.
У нудьзі й безвісності терпеливо ждав Ростислав благих звісток з Галицького краю.
…Маленький, ошатний городок Любомль, що сховався на краю Волинської землі у межиріччі між Турією і Прип'яттю, був через свою відлюдність улюбленим місцем для князя Володимира Васильковича, куди він утікав від державних справ, щоб усамітнитися в дерев'яному, грубленому коломийськими майстрами палаці, — не для ратних замислів і не для готувань для військових походів.
В одній кліті палацу, де пахло фарбою і клеєм, князь із пензлем у руці й побожним натхненням на обличчі вимальовував на полотні осяяний материнською любов'ю лик жінки, яка тримає в руках немовля у сповиточку, а два мужі нахилилися над новонародженим й у невимовному подиві зріли святе й Богові найугодніше чудо — з'яву нового життя. На пойнятому батьківським щастям обличчі святого Йосифа тінилася водночас тривога за долю отрочати, чей судилося йому побачити світ за панування жорстокого Ірода, а в очах Симеона, який у плачу немовляти впізнав Месію й міг нарешті полегшено зітхнути: "Нині відпускаєш мене, Господи", відбивалася і радість за оновлене життя, і туга за своїм власним, яке його покидало, а було воно впродовж довгих літ гірким і солодким, сумним і обнадійливим, зате завжди урочисто святковим у самовідданому чеканні.
Працюючи над іконою, князь полюбив її, наче вона живою ставала, і чув він, як Матір Божа шепоче молитви за добру долю дитяти, плач Ісуса чув вінценосний маляр й сам перевтілювався то в стривоженого непевністю Йосифа, то у столітнього Симеона, який з радістю й прихованою тугою міняв своє проминуте життя на прийдешнє.
Й знав князь, що цю ікону залишить він у любомльському соборі Святого Георгія, будівництво якого щойно розпочав, щоб вона під час Богослужіння водно нагадувала йому про найсвятішу материнську любов, про непереможне світло нового життя і про те, яке дотліває, залишаючи новонародженому здобутий досвід, — не віддасть він її ні кременецьким, ні берестейським отцям, котрі розбудовують нові собори за княжий кошт, хай вдовольняються вже подарованими образами, дорогоцінним церковним начинням, золотом шитими завісами, воздвиженським хрестом та срібнокованим Євангелієм — нічого не шкодував церквам та монастирям Володимир Василькович, проте цю ікону таки залишить собі для розради у своїй бездітності.