Поник князь Данило, не в силі пояснити бродникові ваготи жертви — гірша ж бо зла честь татарська! — принесеної ціною власної ганьби своєму краєві. Та чи зможе втямити бездомний ізгой, в якого іншого прагнення, крім посідання княжого престола в Галичі, ніколи не було й зараз немає, що коли б не принизив себе Данило в ханському наметі, то сплюдрували б ординці Галич, як колись Володимир, і посілості людські стоптали б, й навіть той клаптик землі, на якій цієї миті стоїть Ростислав, на болото змісили б. І нинішня перемога над уграми не дісталася б у руки галицькому князеві, якби у Холмі й Луцьку хазяйнували татари… Що князь своєю покорою перед ханом увірвав для себе шмат часу, аби уміцнитись на престолі, на якому сьогодні сидів би зрадник, оточений зажерливими боярами й ворожим військом захищений… А про кару, яку зазнало Пониззя, мовчи: зло карається злом, такий наш покон.
Та нічого цього не сказав князь нетямущому й пожадливому Ростиславу… Й німо стояли біля Данила брат Василько, дворський Андрій і княжич Лев, рука якого тремтіла на ефесі меча, готова вихопити його, щоб скарати зрадника. Однак мусив чекати Лев батькового дозволу, та Данило мовчав, звісивши голову, обтяжену страшним звинуваченням, проти якого так мало знаходив слів для виправдання: вже нині його осуджують, а що скажуть колись нащадки про Данилове гостювання в Батия?
Жорстокість, на Романову схожа, добиралася до княжого серця: чей лише добрі вчинки справедливо оцінять грядущі покоління, а вимушена його ганьба вивітриться з людської пам'яті, мов трупний дух на побоєвищі, і ніхто того смороду не затямить — лише добрі діла князя — а їх чимало — славитимуть. То чи не слід паплюжника і злословця тут же на горло скарати, щоб не мав він змоги розносити світом чутки про вимушені й недостойні княжі вчинки?
І вже підвів Данило руку, щоб Левові знак для розправи подати, та стримала його засторога: чули ж бо державні мужі, й до ратників, певне, долетіли слова Ростислава про геройство Михайла Чернігівського, який в останню мить свого життя надав перевагу вірності руським локонам, — і, не знаючи Данилової правди, скажуть люди: убив несправедливий князь героєвого сина, який подвигові свого батька Данилове боягузтво протиставив, — й Окаянним князя галицького назвуть. Й сказав Данило:
— Іди геть від нас, Ростиславе, й не повертайся на мою землю!
А тоді заволали державні мужі й ратники:
— Щезай навіки, броднику поганий!
Скочив Ростислав на коня, люто пришпорив, кінь помчав услід за уграми, які втікали з–під Ярослава до карпатських меж, й на віддалі, яку стріла здолати неспроможна, оглянувся й вигукнув бродник:
— Я ще вернуся, Даниле, коли вже не матимеш власті над цією землею!
…Ранньої осені 1245 року, придушивши боярську і збродницьку коромолу й склавши мирні візити володарям сусідніх держав, засвідчивши своє добросусідство польському королеві Конраду Мазовецькому, чеському Вацлаву Моравському і спримиреному Белі IV, — підійшов Данило Галицький до Німецьких воріт у супроводі князя Василька Романовича, дворського Андрія, який втішався найвищою довірою в Данила, розпорядника кінноти вірного боярина Артемія, високодостойного зодчого Авдія, котрий звів у Холмі найпишніші палаци й золотоверхі собори спорудив, а теж юного княжича Льва Даниловича.
Князь власноручно прибив до брами щит з викуваним на ньому гербом Галицько–Волинської держави — білим двоголовим орлом, а тоді брама навстіж відчинилася, й запросив Данило мужів до тронної зали на раду.
Й говорив князь–переможець про те, що вже назавжди подолана коромола, бродником Ростиславом очолювана, й настала пора розбудовувати державу.
— Доручаю тобі, достойний майстре Андрію, закласти новий город між сімома горбами над Полтвою — єсть то центр моєї держави, звідки тягнуться увсебіч торгові й військові шляхи до поляків, чехів та угрів — на заході, до Литви — на півночі, до Візантії — на півдні й до Суздаля — на сході. Й назву я той город ім’ям мого удатного сина Льва, який вирішив битву під Ярославом у поєдинку з бароном Фільнієм, й стане те нове місто столицею князівства по моїй кончині… І ще скажу вам, достойні мужі, що вирішальна битва з ворогом гряде: незліченна татарська орда відкотилася за Ітіль, проте залишила по собі, немов заразну коросту, немов кублище нічних тарганів, які у пітьмі нюх чуйний мають, — баскаків, тисяцьких, десятників, нукерів та емірів, й після страти в Сараєві бездарного й полохливого, мов заєць, нойона Куремси готується до походу на наш край жорстокий Бурундай. А тому повеліваю лучникам тримати сагайдаки повними, тятиви на луках натягнутими й алебарди нагостреними.
Князь обвів гострим зором присутніх у тронній залі, немов когось шукав, і мовив по мовчанці:
— А без співців, які войовничий дух у воїв піднімають, не слід ходити на рать, бо не завжди без них битви перемогами увінчуються, тому лаштуйте співців у перших лавах… Та я чомусь–то не бачив над Сяном мого співця Митуси, і тут його теж немає. Куди подівся бард, чи не загинув бува на полі брані? Що ти знаєш про нього, Андрію, повідай мені.
Опустив голову дворський, довго не насмілювався відповідати князеві, а той вичікував, сердитий на Андрія за мовчанку. Й мовив нарешті дворський:
— Не знаю, князю, з якої причини не вийшов Митуса в наших лавах на битву, та відомо мені лише те, що став він півчим у перемишльського митрополита Антонія й недавно виспівував божественним гласом антифони на службі Божій в соборі Святого Стефана в Буді, коли вінчався з королівною Анною великодушно відпущений тобою бродник Ростислав, а митрополит давав їм шлюб. Й моєму посланцеві, який від твого імені велів Митусі вернутися до Галича, зухвало відповів співець, що князь Данило ніколи вже не почує на свою честь його співу…
Зблід від ярої люті Данило. Зрада Ростислава вартувала для князя нікчемної ціни, бо й сам він дешево вартував, — але коли зраджує улюблений співець, якого сам князь благословив на шлюбі, то якими талярами можна оцінити такий негідний вчинок? І з якої то причини пірнув вірний Митуса в отхлань злочинної непокори? Наказав князь дворському Андрієві: