Львівський поїзд відходив з Галича увечері, отець мав ще багато часу, а день був теплий, маєвий. Зупинився біля порослої мохом і дерезою княжої сторожової вежі на горбі, з якого дорога стрімко збігала до Галича. На обрії виднілася пірамідальна височина, що здіймалася до неба з–над Дністра, — місце давньовікового дитинця Данилового замку — Крилоса, що стояв у центрі столиці колись могутньої Галицько–Волинської держави.
Отець у дитинстві бував тут не раз, вилазив на вежу, щоб налюбуватися широкою биндою ріки, яка огинала Княжу гору, він навіть уявляв собі величний город, що досягав шпилями веж до небес, й була та уява казкою. Та ось цієї миті пройняла його згіркла думка: а що залишилося тут від колишньої могутності — жодного сліду давньої слави!
Хіба лише стрімкий спад гори до Дністра міг нагадати, що тут колись височіли неприступні вали, увінчані частоколом, рипіли звідні мости перед Німецькою брамою, на якій князь Данило вивісив своє знамено, вперше ступаючи до Галича, щоб посісти княжий стіл… Нині ж ті хатки, що обступили столичну гору, здавалися нікчемно дрібними, й отцеві Миколаєві ніяк не вкладалося у свідомості, що он за тією горою колись бігли биті шляхи в Угорщину й Польшу, якими йшли на Галич у тяжкій силі чужоземні вої, й нерідко вели їх до столиці своєї держави зрадливі бояри й бездомні князі–ізгої, зваблені золотокованим галицьким престолом; що тут дзвеніли кровопролитні битви і встелялися придністровські схили трупом завойовників, зрадників і хоробрих дружинників, які воювали за свою честь і княжу славу… И нічого для людської пам'яті не зосталося — тільки пісна земля і тихе безгоміння!
— А чи було те все, чи лише ратні легенди втішають нині нашу сіру дійсність? — прошепотів отець Миколай сам до себе.
— А таки було, було! — почув він поруч жіночий голос, немов відгомін його слів, і стрепенувся.
Біля нього стояла — і звідки тут узялася? — панночка у солом'яному капелюшку, крізь плетиво якого пробивалося сонячне світло й розсипалося по вродливому личку білим ряботинням, а два світляні кружальця, обрамлені вологою синявою, вчепилися зіниць; ті пломінці обпекли отцеве обличчя, і від цього стало йому затишно й солодко. Його погляд ковзнув поза межу золотого розсипу, й тоді повні губи панни розтулилися в скупій посмішці. Вона поправила рукою капелюшок, світлячки в зіницях згасли, сині очі зазивно ворухнулися — дівчина поглядом обвела отця з голови до ніг, ніби намагалася назавше запам'ятати його вигляд і водночас угадати, хто цей красень у довгій, нижче колін, реверенді й з білим трикутничком накрохмаленого комірця, що визирав із прошивки, засвідчуючи його целібатний сан. Й забувши про церемоніал під час знайомства, спитала панна, як здалося отцеві, доволі безпардонно:
— Ви целебс?
— Так, — відказав отець Миколай, протискаючи слово крізь хрипоту в горлі.
— Який жаль… — з кривдним відтінком у голосі проказала панна, знітившись від легковажно вимовлених слів; червінь, що залила її щоки, впала на обличчя отця, і він опустив голову, ховаючи від дівчини своє зніяковіння.
— З ким маю честь розмовляти? — врешті видобувся отець із сторопіння, впадаючи при цьому ще в глибшу незручність, бо що йому до цієї дівчини, та все ж спитати мусив, адже чомусь вона підійшла до нього й розпочала розмову.
— Я Зореслава, учителька із Залукви… Щойно вийшла он тією стежкою з лісу на дорогу, йду у шкільних справах до галицького інспекторату. Аж тут ви… Когось чекаєте?
— Сказав би замість компліменту, — посміливішав отець, — що вас, та це було б неправдою… Просто зупинився навпроти Крилоської гори й задумався…
— Над тим, що все минає без сліду? — промовила Зореслава, і вчув отець у її питанні бажання розмовляти. Може, панночка балакуча за вдачею, та швидше — потрібне їй спілкування з освіченою людиною, певне, в Залукві перебуває в самотині… Й готовий був отець Миколай підтримувати розмову, проте мовчав, знічений її допитливістю.
Вона ж чекала відповіді, проникливим поглядом спонукуючи отця до бесіди, наче боялася, що мовчанка зрунтає їхнє несподіване знайомство, а їй хочеться дізнатись, ким є цей юнак — без реверенди й того накрохмаленого комірця, який свідчить про його обітницю безження, й чому він, такий молодий і вродливий, запроторив себе у схиму? Яким словом має вона затримати його хоча б на мить, бо ж ось–ось вони розійдуться, й від їхньої зустрічі не залишиться й сліду в пам'яті. Й вона аж злякалася, коли він простягнув їй руку на прощання.
— Ще не йдіть… Ви щойно думали про бурхливе життя, яке колись вирувало на цих горбах… А самі… ніколи не пробували перенестися в минуле, але так — ніби ви в ньому опинилися наяву?
— Ніколи над подібним не задумувався, — відказав отець. — А ви?
— Я іноді прикликаю до себе такий стан… Мені здається часом, що я колись давно вже жила на світі, й ось цієї миті, розмовляючи з вами, враз відчула, що на цьому місці вже колись була — в іншому часі, в забутому житті… Отець пильно приглянувся до Зореслави, ніби враз уздрів у ній іншу людину, можливо, ту, яка, за її вірою, жила тут колись давно і знає те, чого не знає він, — дівчина стала для нього ближчою, цікавішою, ніби її таїна додала їй жіночої вроди. Він бажав продовжувати розмову, однак тепер вона подала йому руку для прощання.
— Не кваптеся, прошу вас, — отець затримав її руку. — Наша розмова щойно стала цікавою… Спробуймо разом пірнути в глибину часу…
— А ми вже це необачно вчинили. І я кваплюся вибратися з того полону, нинішній час мене кличе… Та якщо ми вже піддалися спокусі увійти в минуле, то чому не може так статися, що ми в ньому ще раз зустрінемося. І якби таке відбулося з вами, то прийдіть до мене й розкажіть. До Залукви недалеко… То я піду, прощавайте. И затямте: ті знання, які залишаються з людиною тільки для неї, ніколи її втішити не зможуть…
Й вона пішла, не оглядаючись. А коли її солом'яний капелюшок зник за поворотом крутої дороги, що спадала вниз до Галича, здалося отцеві, що явилося йому щойно світле видіння, привид, без якого він не зможе обійтися в майбутньому житті, а тому завше буде його шукати в давніх чи в нинішніх часах.