Я підозрював, що то Миронова робота, й збирався ту машинку винести з дому й викинути на смітник, та було пізно. Одного вечора вдерлися в мою квартиру гицлі в шкі рянках, усе в хаті перевернули й забрали машинку і якісь там папери. А за кілька днів потому прийшли й по Мирона. А він промовив до нас, коли його виводили: "Не журіться, довго вони панувати не будуть…" Але ж панують, і кінця тому не видно, а Мирончик карається аж у мордовському лагері, недавно дав про себе знати… Отакий наш льос, і я собі міркую: якби не він, то хтось інший те саме робив би, бо такий закон на світі: хтось один бере на себе муки за інших… Хіба не так само вчинив Христос?
Ігор слухав старого, й ні його силуваний оптимізм, ні впокорена в надії тільки на Бога Миронова мама, ані Миронова бравада, що прозвучала в його прощанні з батьками, не могли здолати Ігоревої безнадії, що увірвалася в його свідомість разом із докорами сумління: адже він, тільки він винен у тому, що сталося, а треба було пам’ятати, що батогом обуха не переб’єш.
Й схлипнув у його душі зойк: "Пропало все, Україна ніколи не матиме волі…" Хотів сам собі заперечити, та аргументів не мав, ворожа сила здалася нездоланною й, шукаючи в самому собі підтримки і не знаходячи її, подумав Ігор, що зміцнити його дух могла б тільки Ліда — сильна, жорстка й непохитна.
Навіть не пам’ятав, чи попрощався із старими Синютками, вийшов на вулицю й квапно попрямував через Єзуїтський город, щоб вийти на вулицю Хмельницького й по ній допасти до Замарстинова, де мешкала Ліда. Та біля Оперного театру враз зупинився, згадавши, що в Ліди на руках маленький Северко — синочок зрадника, й коли б Ігор навіть зважився взяти Ліду за жону — то чи зміг би усиновити її дитя? А ніколи, це було б понад його сили…
Він круто повернувся й подався вгору вулицею Шевченка, щоб біля цвинтаря сісти в автобус до Янова.
XVIII
Та літня ніч над тихим Янівським озером була для Ігоря мукою роздвоєння і водночас творчим благословенням. Кахкали спросоння качки у гніздах серед прибережних шуварів, струнка чапля зрідка курликала, завмерши на одній нозі, немов нічний сторож над виполіруваною водною гладінню; мисливці ще не полювали, й птаство терпляче вичікувало ранку у вологій тиші.
Ігор відчинив вікно й ніби сам прилучився до сонної пташиної громади — любо було йому відчувати себе частинкою природи, розчинятися в ній і не мати жодного стосунку до людської веремії, яка учора нахлинула на нього хвилею розпачу й безвиході. Ще ніколи досі не почувався він таким немічним і безпорадним, як це сталося з ним перед обличчям несусвітнього горя, що зруйнувало в Мироновій сім'ї усталений триб життя, й не могли ту руїну зцілити роблений оптимізм Миронового батька ані впокірлива надія матері; уже ніхто на світі після сімейної катастрофи в домі Синютки не зможе жити в байдужому спокою, ніхто не буде вільний від обов'язку протестувати проти кривди, й не зможе Ігор ні цієї ночі, ні в наступних днях і ночах втекти від зморених буднів в ілюзорне раювання природи. Став він поруч з Мироном і тисячами таких, як він, у першу лаву, в якій зайняв призначене йому долею місце; взяли собі новітні бійці за зброю перо, бо ж не мають ні шабель, ні мушкетів, ані навіть іржавого кріса з італійського фронту, — та, видно, таки грізна їхня зброя, якщо ворог її злякався, виявилась вона достатньо гострою, щоб розпанахати владну ворожу впевненість, — й, напевно, ми правильно вчинили, що зважилися взяти її до рук, тож мусимо здолати свій страх, коли нам скручують руки, й здобути перемогу словом.
Тиха літня ніч заманювала Ігоря до себе, загортала його у свій теплий солодкий полон, і він тільки в одну мить подумав, що коли життя однаково і рівноправно належиться усім живим істотам, то чому б не стати селезнем, журавлем, комарем, але якщо йому пощастило існувати в людській подобі, то чому він не має права бути вільним ісландцем, самовпевненим данцем, зверхнім англійцем, волелюбним французом — і враз Ігореві стало соромно від таких думок, й відчув він, як болісно стиснулося його серце, аж ніби кров бризнула з нього, й полегшало йому на душі, коли втямив, що до скону буде не кимось іншим, а українцем, що це ймення — його найвищий титул, і став би він черв’яком, потороччю, гофманівським нікчемою, якби той титул хтось у нього відібрав.
Ніч дихнула на Ігоря творчим настроєм, і він уже знав: мусить написати книгу, яка буде першою книгою новітньої історії. Тож треба йому побачити зблизька ті місця, де запеклася кров мучеників, про яких нагадував людям Мирон, й стане Синютка прототипом головного героя в книзі живої пам’яті.
Вийшов з дому ще затемна й сів у перший автобус, що прямував до Львова. Півдня блукав біля тюрми на вулиці Лонцького й разом з тлумом розпаченого люду розпізнавав замордованих, ридав над ними і кричав з болю. Потім шукав слідів захоронень розстріляних невільників на Замарстинові, а біля зловісних Бригідок на Городецькій його ноги глибоко застрягли в землю, стояв він закам’янілий, і його свідомість отруював страх людей, які мучилися в цій вічній тюрмі за Австрії, за Польщі, за німців, за совєтів — скільки ж то проковтнув Молох нашого люду! І доки це триватиме?
Хилився день до смерку, Ігореві дошкулював голод, і потойбічний мученицький світ нарешті відпустив його: в очі увійшли знайомі будинки на Городецькій, позаду дивилася на світ більмами замазаних вапном вікон вічна тюрма, праворуч на роздоріжжі прикуцнув театр, навпроти бі ліла баня цирку, а перед ним на фасаді низенької халабуди червонів шильд з білим написом "Пиво–води"; Ігор перейшов вулицю й зайшов до буфету перекусити.
У барі було порожньо, лише за лядою стояв круглий, як бальон, буфетник, він поводив долонею по блискучій лисині, витирав ляду брудною шматою й при тому раз у раз поглядав на двері, певне, очікував завсідників. З цікавістю приглянувся до незнайомого клієнта, й коли Ігор сів за столик, що стояв посередині квадратової зали, в буфетника згримасилась зніяковіла міна на обличчі, й він промовив чемно:
— Прошу сісти за онтой, що в кутку, це місце пана За–ніц.
Розглянувшись по заставленій дубовими табуретками й металевими столиками на триніжках кімнаті, яка анітрохи не була схожа на аристократичну австерію, Ігор запитав: