— Прости мені, Ігоре, я була така нерозумна…
Вона мовчки хлипала, й Ігор нарешті отямився від навального щастя, що приголомшило його так само безжалісно, як колишня Орестина відмова, й він поквапився взяти плату і за кривду, і за кохання: схопив Оресту на руки й поніс до ліжка.
Ніч була шалена, Ігореве кохання було схоже на помсту і разом з тим солодке й пекуче: у найвищому спалаху пристрасті Ігор не переставав думати: а чи їй з ним було теж так добре, а може, гірше, може, краще; ці нікчемні думки він відганяв від себе, та вони не вступалися, були настирливі й жорстокі, а коли шал пригас й Ореста заснула, Ігор придивлявся крізь сутінок до її обличчя й відчув, як холод спокою й байдужості почав проникати в його душу; ще жевріла в ньому жалість до неї, але прощення не було і до того ж прокрадалася до свідомості підозра: чи то не Ореста їх зрадила?
Вродливе личко жінки ставало для нього щораз байдужішим, нібито перемінювалася вона із живої красуні в банальну ляльку, схожу на артистку із трофейних американських фільмів… В ліжку лежали двоє знайомих і чужих людей, і спитав Ігор, розбудивши Оресту:
— Що трапилося з тобою, що ти так потаємно зникла зі Львова перед тим, як на нас впала біда?
Й вона слухняно сповідалася…
— Цілий рік надокучав мені один ужгородський лікар листами, я йому не відповідала, а коли трапилося зі мною т є, вирішила скористатися з нагоди, я ж порчена, але цей клявся, що все пробачить… І не пробачив, кожного разу допитувався, хто був у мене першим, а згодом почав пропадати ночами, і я знала, що він мене зраджує…
— І ти прийшла до мене, щоб йому помститися? Що ж, така помста вельми солодка… — зіронізував Ігор і відчув, як його холод до Орести перемінюється в злість.
Й не було більше розмови, запала поміж них незручність і нудьга, такий стан відчував колись Ігор на майдані під час Франкового свята — після першого поцілунку з Орестою. Ігор придумував, про що б то заговорити, а в думці вертілося тільки одне питання: хто, хто доніс? Та не спитав: надто красивою була Ореста, така врода не може співіснувати з підлістю…
…Й тепер, після того, як Ореста стала моєю, я збагнув, які ми різні й чужі люди. Певне, це саме відчула вона й несміливо, немов з надією на порятунок, прошепотіла мені до вуха, запинаючись:
— Я каюся: мій егоїзм переміг мене саму… я аж двічі проміняла справжнє на фальш, цинізм і нелюбов… Розлучуся з ним… Приймеш мене?
Я не мав що сказати. Й так ми у гнітючій мовчанці пролежали до ранку, я заснув, а коли прокинувся, Орести біля мене вже не було…
Вертався поїздом до Києва, дивився у вікно, а в душі вовком завивала пустка, й нічого на світі для мене не існувало, крім пісні мадярського жовніра, що десь бриніла в далині: "Серце плаче — сліз не має, серце плаче — сліз не має", й конала та гірка мелодія в гуркоті коліс, які настирливо відстукували питання: "Хто, хто нас зрадив?"
XIV
Й коли сонце сховалося за обрій і останні його промені згасли, втиснулася нарешті в Ігореву пам'ять згадка, яку він протягом цілого дня відганяв від себе, немов надокучливого ґедзя, й була вона невблаганною, мов ніч, що насувалася зі сходу примарними тінями…
День погрому був призначений на березневе рівнодення, начебто сама доля постановила зважити вчинки студентів, які назвали себе доморосами й насмілилися потаємно дати волю своїм думкам, визволивши їх із закам'янілих форм шаблонного єдиномислія. Й не встигли вони ще й заворушитися в коконах недозволеності, й ще так далеко було до переміни сонних зародків у вільні й барвисті метелики, як кощава рука потягнула шальку ваги на холод, і змеркли просвітні вогники, які мали сповістити люд про неминучий грім благої вісті.
Про те, що мертвовидий кокон заворушився, дізналися університетські партійні гайдуки ще задовго до бурхливого засідання літературно–критичного гуртка з приводу книги Роже Гароді. Проте вичікували, поки вчується виразний стук у шкаралущу, й коли замість нього, скрадливого, пролунав різкий хрускіт, сполошилися вони й до тієї самої франківської аудиторії, де так недавно здоровий реалізм вихлюпувався із замшілих соцреалістичних берегів, загрожуючи вилитися живлющою вологою на спопелілий від тотальної посухи такир, — зігнали викладачів і найдовіреніших комсомольців із філологічного та журналістського факультетів.
Збоку перед подіумом сиділи обличчями до аудиторії четверо студентів і студентка, на них осудливо дивилась людна зала, спопеляючи їх погордою й ненавистю, достоту, як це було колись на розправах тридцятих років у Харкові й Києві, а співчутливі студенти й викладачі опускали долу очі, щоб їхнього співчуття не запримітили судді. Підсудні поводилися незалежно, начебто це зборище їх не стосувалося: Антон пильно приглядався до викладачів, які зайняли лівий ряд, нібито вже відбувався державний іспит й він налагодився вступати у філософський диспут із професурою; Ліда з войовничим виразом на мармуровому обличчі була напружена; Мирон потирав долоні й підсміювався, наче збирався розповісти друзям свіжий анекдот, тільки Аркадій хвилювався й нервово до хрускоту заламував руки, а Ігор пильно промацував поглядом обличчя студентів, шукаючи когось, і врешті спитав Аркадія, з яким сидів поруч: "А де Ореста?", на що той відказав глухо: "Вона ще тиждень тому забрала документи й виїхала зі Львова".
На подіумі за столом сиділи секретар парткому університету доцент Кириченко й Черепов. У Кириченка — поважний, достойний, розпогоджений вигляд, у Черепова бігали вилицями жовна, ніби він збирався когось якщо не вкусити, то хоча б гаркнути…
Й коли в аудиторії влігся гамір й студенти заніміли, немов перед розстрілом, підвівся Кириченко й заговорив — голос його звучав по–батьківськи лагідно й злегка докірливо.
Він завчено, ніби напам'ять, виголошував шаблонну партійну промову про нечувані досягнення соціалістичного ладу, про ріст економіки й торжество марксистсько–ленінських ідей, про трудові подвиги радянського робітництва, про заможне життя колгоспників, про найсприятливіші у світі можливості студентів здобувати глибоку освіту та ще й про безплатну медицину… Й натурально всі ці величні досягнення бісять найтяжчих наших ворогів — капіталістів, які засилають у наш стан шпигунів, провокаторів і всіляку іншу нечисть, й це зло, як не сумно стверджувати, посіяло своє отруйне насіння і в нашому навчальному закладі: групка відщепенців, внутрішніх емігрантів, наважилася провести ревізію нашої святої комуністичної ідеології.