Я помітив, як настороженість в Іванових очах міняється прихильним до мене полиском, він вийшов з–за стола, подав мені руку й довго термосив мою, примовляючи:
— Такий, як на фотографії! І в романі — теж… Ти молодець, Ігоре, таку річ встругнув! А коли глибше в неї вчитатися, то…
Сусід обірвав запальну мову Івана:
— Не розкривай відразу всіх карт! Підтекст служить для того, щоб дошукуватись, вловлювати й пізнавати глибинний зміст твору, а не брати його готовим, мов пампушку з тарілки… Мене звати Василем, я теж вправляюся в поезії…
Свого прізвища він не назвав, та я вгадав, хто він. Й забриніли в пам’яті знайомі слова: "Танцювали лебеді в хаті на стіні" й зазвучала музика материних слів: "Можеш все на світі вибирати, сину…". Розчулений, я обняв Василя, до нас підійшов Іван, поклав нам обом руки на плечі, й хвилину ми стояли, мов живий монумент, і так ми згодом пішли разом однією дорогою, втрачаючи і здобуваючи й не сумніваючись в обраному шляху.
Нас розполошив директор видавництва. Був він достоту такий, як мені раніше уявлявся типовий редактор: присадкуватий, понурий, з пишними шевченківськими вусами, та з очей світилася м’яка й ненастирлива доброта, властива тільки східним українцям.
— Мені доповіла наша Маруся, що ви прийшли до нас, — заговорив він, і мова його була теж привітна і м’яка — такої я ніколи не чув у себе дома. — Ось вам перша ваша ластівка, — і він подав мені гарно оправлену книжку із заголовком "Антифон воскресний" і з моїм ім’ям і прізвищем на обкладинці.
Незмірно втішений, я взяв книжку до рук й притиснув до грудей, стримуючи щасливий схлип. Директор пильно приглядався до мене, ніби вивчав, який то я не зовні, а в душі, й запитав таке, чого я зовсім не сподівався почути:
— Ви сімейний?
— Ще ні… — відказав я знічено.
— То й добре… Не мусите вертатися до свого Львова. Залишайтеся в Києві, візьмемо вас на посаду коректора.
Підшукаємо якесь скромне помешкання, а потім — як Бог дасть… Згода?
Й так я став киянином. Першу ніч заночував у Івана, а на другий день він поселив мене в тісній кімнатці студентського гуртожитку.
А того вечора ми — три новітні побратими — взяли з собою вина й запивали наше знайомство на майданчику Десятинної церкви — на тому самому місці, з якого я вперше побачив усю Україну й увірував у її щасливе прийдешнє. Ми тихо розмовляли про те, про що ніхто ще вголос не наважувався говорити — так, ніби щойно домороси, числом збільшені, пробралися підземним ходом із Страдчівської печери до найвищої висоти України — Княжої гори. І тихо співали пісень, яких ніхто ще вголос не співав, й поклялися найсвятішою піснею душу й тіло покласти за нашу свободу… І впевнився я тоді: доморосів ставатиме щораз то більше, а прийде час — і з усіх кінців України вимарширують легіони неофітів й заполонять заполонений край.
Я отримав десять авторських примірників своєї книжки і сигнальний вислав Ліді… Й так почалося наше довголітнє листування, яке ні разу не освятилося зустріччю, — двоє близьких людей надто довго долали коротку віддаль одне одному назустріч…
"Та невже й нині не скоротиться вона до однієї п'яді?" — думав Ігор, дивлячись на сонце, що, просвічуючи білим кружалом сіру попону мряки, поволі й невідворотно зсувалося до заходу.
ХІІІ
Спогад, що сплив у пам'яті Ігоря в той мент, коли сонце, напружившись до червіні, почало вивільнятися з полону мрячної смуги, був достоту такий, як ця багряна куля, — що пучнявилась останнім теплом і водночас холодніла, загрожена неминучістю згасання в нічному сумерку.
До Ігоря прийшла літературна слава — навально й голосно. Згнічений несподіваним визнанням, він ніяковів від повсюдного галасу в київських інтелектуальних колах. "Ти читав "Антифон воскресний" Романюка? — запитували один в одного письменники в Спілці, науковці в Інституті літератури, книголюби в книгарнях на Хрещатику. — Ще ні? То прочитай, не пошкодуєш: які думки, який підтекст!" — "А ви читали? — запитували незнайомі в самого Ігоря у письменницькій книгарні "Сяйво" на Червоноармійській, коли він переглядав новинки й відкладав набік потрібні книжки. — Візьміть ось цю!" — і тицяли йому перед очі книжку, дивуючись, що вона його не цікавить.
А коли вже Ігор пороздавав друзям авторські примірники і в тому ж "Сяйві" підійшов до каси із стосиком власних книжок, якийсь бібліоман взяв його за лікоть й, підозріливо заглядаючи йому в очі, спитав: "А ви оце спорядилися на чорний ринок, добродію?", Ігор зовсім розгубився й проказав, запинаючись: "Таж то я її написав…" Тоді його обступили всі, хто був у магазині, приглядаючись то з недовірою, то із захопленням, інші просили дати інтерв'ю, хтось із недовірків вимагав у Ігоря паспорта, й він нарешті протиснувся крізь натовп і втік, ще не вміючи користатися зі своєї популярності…
А коли ажіотаж довкола роману сягнув піку й книжку почали передавати з рук до рук й обговорювати її на засіданнях літературних гуртків, відчитуючи підтекст, партійні нишпорки самі заходилися її читати по вертикалі й діагоналі, дошукуючись у ній антирадянщини, — й нарешті сталося те, що мусило статися: роман був підданий у пресі нищівній політичній критиці і знятий з книгарень та бібліотек, що спричинилося до зацікавлення твором в українській діаспорі: канадське видавництво "Тризуб" поквапилося випустити в світ факсимільне видання книжки, а в СІЛА з'явилася вона в перекладі англійською мовою. Тоді притчею во язицех стало прохання одного київського графомана, книги якого припадали пилом на поличках книгарень, до відомого і теж проскрибованого критика Івана Дзюби: мовляв, напиши про мене розгромну рецензію, може, на мої книжечки хтось зверне увагу…
Сталося те, чого побоювався Ігор, коли ще на Далекому Сході отримав від директора видавництва "Молодь" утішного листа: цензура на твори Романюка опустила завісу, й наступна його книга, в якій ішлося про те, як отцеві Миколаєві Конраду, що уособлював Україну, допоміг нести його хреста славетний український поет, була зарізана цензурою, й Романюк, який так несподівано став відомий в українському світі, мусив замовкнути й чекати кращого або гіршого часу — політичного потепління чи то тюрми.