Мирон запримітив і цей неспокій товариша: а може, він не хоче, щоб нині прийшли дівчата, й поквапливо заспокоїв: "Дівчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а Ліда із своїми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в Угорщині?"
Аркадій не зреагував на Миронові слова: заспокоєний, що не прийде Ореста, все ж не міг позбутися тієї гіркоти, якої зазнав від її істеричних криків, — і як мав би він поводитись у її присутності, коли б вона прийшла…
…Ореста навіть не оглянулася за Ігорем, який подався вниз Личаківською, знищений її жорстокою відмовою: "Я жду його, але то будеш не ти!"; той, якого ждала, проходжувався біля її під'їзду й нервово поглядав на годинника; вона підбігла до нього, тоненька, мов сніпок льону, й припала до його грудей, потім взяла Аркадія за руку й повела східками вгору до своєї квартири; ключ не слухався, виповзав з її тремтячих пальців, Аркадій забрав від неї ключа, відчинив двері, пропустив поперед себе дівчину, і знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, і Ореста підкорилася його владі; він узяв її на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що він її не втримає, й обпікала його уста поцілунками; Ореста була така тендітна й крихітна — аж дивно стало хлопцеві: як вона не боїться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знає, який то шал спопелить її на мить, і тієї спустошливої марноти, яка настане опісля, теж не знає; Ореста здавалася Аркадієві нереальною — ніби його власною видумкою, власним малюнком, аквареллю, тихим романсом під звук гітари; реальною була тільки золота коса, що звисала вниз, відтягуючи назад голівку прекрасної ляльки: очі мала заплющені, болісно стиснуті в очікуванні незнайомої розкоші — і нараз Орести не стало, був лише він і його сила, а ще її стогін — від болю чи з утіхи від того, що пізнала; в тій неусвідомленості вона заснула — голісіньке дитя, яке не встигло збагнути, що з нею трапилося; він дивився на неї і бачив, як уві сні закроюється на її обличчі образ заподіяної їй кривди, на устах застигла гримаса плачу, й Аркадієві на мить стало жаль цього маленького використаного тіла з дитячими стегнами, під якими червоніла скупа пляма, маленькі груди стирчали, мов недоспілі груші, і йому згадалося розкішне тіло артистки Шерстякової та її невгамовна ненаситність; Ореста прокинулася й заплакала, а він утішав її: "Не плач, дурненька, написана книжка мусить бути прочитана"; від цих слів його знову огорнула нестримна хіть, Аркадій прошепотів їй до вуха: "Я хочу дочитати книжку", тоді підгріб її під себе, немов уже сторговану, куплену й законтрактовану власність, і враз вибухнув несподіваний для нього бунт підвладної. Ореста схопилася, її обличчя, спотворене образою й люттю, стало негарним; Аркадія злякала така переміна, й він почав квапно одягатися, а вона, гола й беззахисна, виштовхувала його за двері й істерично кричала: "Забирайся геть звідси, хаме!", й він ганебно втікав від неї з одежею в руках…
…Аркадій заговорив, здавалось Миронові, про щось зовсім недоречне — то він хотів заглушити в собі гіркоту і зневаженість сороміцьким базіканням.
— То добре, що вони нині не прийдуть: жінки наймилішіі тоді, коли мовчать, а наші мовчати не вміють; якось я кохався з глухонімою, й вона не допитувалася, чи я її люблю, бо все одно відповіді не почула б, не шепотіла, що любить мене, бо розмовляти вміла тільки на миґах.
— Ти непоправний цинік, — сказав Мирон.
Аркадій примружив очі й спитав єхидно:
— А чому ти такий малий, Мироне?
Мирон підвів на товариша свої великі очі й промовив здивовано:
— А що з того, що ти високий? Ну що з того?
У двері постукали: то прийшли Ігор і Антон. Мирон кинувся гостям назустріч: він жадав іншої бесіди, ніж оце вийшла з Аркадієм. Як завжди імпульсивний, затеремкотів, не слухаючи співрозмовників:
— Почалося, почалося, це ж революція, хлопці! Новий угорський прем'єр Імре Надь оголосив вихід з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що — дурничка?
Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний Миронів пасаж:
— Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили совєтські танки на запрошення маріонеткового уряду Яноша Кадара. А Європа мовчить і мовчатиме… Ти про це ще не чув?
— Не чув… — геть розгубився Мирон. — Радіопередачі "Вільної Європи" несамовито глушать.
— Але ж про це вже написано в наших газетах…
— Не може такого бути… Після викриття злочинів Сталіна — новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупація суверенної держави, виклик усій Європі!
Антон саркастично посміхнувся, й хлопці здивувалися з мови вельми обережного товариша.
— Ви лишень загляньте в історію, хоча б Соловйова, і дізнаєтесь, що Росія нікого ніколи не окупувала — тільки визволяла: Іван Грозний Новгород, Петро І — Україну. Ну а нині визволяє Хрущов Угорщину… А хіба ми мало наслухалися про визвольну місію совєтської армії? Визволяли Західну Україну, потім Прибалтику, а нині всю Європу тягнуть за вуха до свободи…
— Але ж стосунки між державами після війни набрали більш цивілізованого характеру: перемовини в Тегерані, Ялті, Потсдамі… — Ігор теж не міг змиритися з такою вісткою.
— Так, увесь світ змінився — крім Росії! — запалювався Мирон. — Ніщо в ній не змінилося: енкаведисти відрізняються від опричників хіба що одягом… В Росії ніколи не переставав шаленіти смертельний танок Вія — в образах Малюти, Распутіна, Єжова, Берії. І ще й досі сатана в подобі Чичикова ганяється на тройці світами за живими й мертвими душами, й нікому "нє дайот Русь ответа…". А дасть, дасть!
Під впливом Мирона запалювався й Ігор:
— А ми що — маємо мовчки чекати? Не маємо такого права… В ці хвилини, коли в Будапешті, можливо, уже ллється кров, ми повинні витворювати не мілітарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба іронічно морщити носа, Аркадію, наша нація тільки тому зберегла донині свою ідентичність, що вміла міняти види зброї — меч на мисль і навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування Запорозької Січі — і Шевченко, Іван Франко — і листопадовий зрив у Львові…