Ігор неуважно слухав — колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:
— Ви на нас чекаєте?
— Йо, — без надуми відказав чоловічок. — Хотів би–м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…
— Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, — пояснив Мирон.
— А що там досліджувати — одні кості, — пирхнув чоловічок.
— Нам того й треба, — відказав Антон. — Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…
— Ну–ну, — похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.
А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався — мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…
Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський автобус.
…На два довгі дзвінки почулися в коридорі скрадливі кроки, потім тихо прочинилися двері, й крізь пройму я побачив тільки двоє великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тіні, її очі існували ніби окремо від неї, були сполохані, і я подумав, що дівчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:
— Ти чого прийшов?
— Ти ж казала… — ковтнув я спазму і вмовк. Якусь хвилину чекав на відповідь і врешті почув:
— Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.
Вона була мініатюрна й легка, достоту, як Метелик із "Сну літньої ночі"; голуба шаль, накинута на плечі, гармоніювала з кольором Орестиних очей — здавалось, надмір синяви вихлюпувався з них й стікав двома потоками долу, чоло обрамилося діадемою світлих кучериків, а золота коса хижо виповзла з–під шалі, немов вуж; я з подивом дивився на неї, не маючи сил збагнути, як ця маленька істота зуміла увібрати в себе таку досконалу гаму дівочої вроди, проте її зграбність й ті живі очі, що прудко бігали в орбітах й ховалися від мого погляду під довгими віями, нагадували мені каучкову ляльку, що її моїй сестричці приніс під подушку святий Миколай: в ляльки залежно від пози то відкривалися, то закривалися очі, а губи розтулялися й пищали "мама".
І все те — її сліпуча врода, схожість з лялькою й те, що вона — жива — йде попереду мене Пісковою вузьким тротуаром і що я цілував її, і що зараз, хай–но тільки вляжеться хвилювання, признаюся їй у коханні, — здалося мені нереальним, чей до такої краси не можна дотикатися не то руками, а й грішними помислами, та все–таки вона земна й призначена для кохання, для пестощів, для материнства; мені важко було навіть припустити, що я хочу нею заволодіти, а ще страшніше — уявляти, що хтось інший, а не я, жорстоко, грубо і владно розхлюпає цей келих хмільного дівочого вина…
Ореста, видно, відчула мій погляд, можливо, вона вже й відчитала тайнопис моїх молитовних і грішних думок, й коли ми наблизилися до Личаківського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості — може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:
— Ти хотів щось мені сказати?
— Так, але не тут, — відказав я майже з гнівом, й вона здивувалася з тону моєї мови.
— А чому не тут?
— Цвинтар — то розлука, Оресто.
— А мені байдуже.
— Але мені не однаково… Тим більше, коли тут таке діється.
— А чому розривають ці гроби?
— Це нечуваний вандалізм… Тут поховані Січові Стрільці.
— Вони воювали проти нас?
— Не проти нас, а за самостійну Україну!
— Послухай, Ігоре… Я вже знаю ваші настрої, чула… Тобі погано жити в нашій державі?
— Це не наша держава, Оресто…
— А хіба є інша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспільство потрібно ще вдосконалювати, але…
— Я міг би тобі розповісти історію цих могил.
— Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпатті іншим духом дихають, ніж тут…
— Й це дуже мене дивує: півтора десятка років тому у вашому Хусті пролилася кров за незалежну Карпатську Україну. Ти нічого не чула про Августина Волошина?
— Чому ні — чула, це був фашистський аґент.
— Брехня, брехня! — вигукнув я й відчув, як мене огортає ненависть до Орести.
— Облишмо суперечку, — примирливо мовила дівчина. — Я інакше думаю… Однак, коли по правді: мені цікаво слухати розмови ваших доморосів, як ви себе назвали. Аби тільки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка.
— Він справді мудрий…
— Кожен чимось надолужує свої вади: Мирон філософствуванням компенсує брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотів мені сказати?
У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цієї миті майнула в моїй тямі абсурдна думка: а може, я зовсім і не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такої думки я смертельно злякався, й поки вона не посіла в моїй душі владного місця, поки не витіснила з неї мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися їй у коханні. Однак Ореста випередила мене.
— Ні, не кажи нічого, я все знаю… До освідчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвірінькав мені до очей, що хоче дружити зі мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацій, і вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумієш — жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю іншого, який примусить мене забути себе саму. Він має прийти до мене. Але — не ти.
Я мовчки допровадив Оресту по початку Піскової. Мені відхотілося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас ще далеко до поєднання.
І тут я побачив його. Він проходжувався біля під'їзду Орестиного будинку, нервово поглядаючи на годинник. То був Аркадій.