Але Максим не дивується матері. Та ось і ця, Женя чорноока, вже молодше покоління, і вона пискає:
— Терпеть не маґу українского язика! Я умею, но не нравітся. Как-то грубо виходіт…
— Що ж то за українська інтелігенція, яка своєї не вживає, а говорить чужою мовою? — спитався отак Максим.
— Чужой? Русскіє нам чужіє? Разве немци нам бліже? — задерикувато цвікає Женя. Вона тільки не каже: "вам бліже".
Ні, не прийдеться Максимові й тут одружитися!
— Ну, ґаспада, хто ж відгадає загадку, — приводить всіх до пам’яті Льолина мама.
Аж замовкли на хвилину. Аж почули гудіння. Літаки, чи що?
Пес підняв голову, наставив вуха. Кинувся до дверей, пробує відчинити їх лапою. Кіт Сталінгітлер настуручився і готується вискочити в двері, як відчинять,
— Літаки! Совєтські літаки…
— Світло!
— Спокійно! Я йду подивитися, — гостинно закомандував Мирон. — Я зараз!
— Я також… Я також…
Кімната наповнюється щораз більшим гудінням, аж стіни дрижать, про який там спокій може бути мова? В темряві, натикаючись одне на одного, на розставлені стільці, висипалися надвір. Небо, що звечора було засіяне зорями, тепер затяглося хмарами. Повітря наповнене гудінням, не чути власного слова.
Небо дихає тисячоритмово, реве, а очі всіх приковані до незвичайного світила. Над Києвом спалахнуло кругле нічне сонце, а з нього висоталося ще чотири. І всі п’ять апокаліптичних страховищ так розвиднили все, так зловісно, що люди тікають від самого нього — в коридори, бодай у сінечка, аби не бачило воно нас.
В ревіння незчисленних моторів почало напливати інше, повітря не могло вже вмістити стільки свисту, грому, гуркоту, вибухів, брязкоту скла, тріску розвернутих будинків, — не потовпиться це ні в уяві, ні в стихії природи. Повітря шукає виходу, забиває дух, не знати, чи тікати… куди тікати? Чи є рятунок у цім пеклі на землі? Ті "щілини", що копали два роки тому, позаростали давно, позасувалися, ні разу не вживані для такої мети, як сьогодні. І як до них бігти, коли хвилі гуркоту сунуть одна за другою. Отак, кого де застало, там і бігали — по подвір’ях, у садочках, у коридорах, у підвали і з підвалів назад.
Рівно дві години, від дев’ятої до одинадцятої, без перерви сипалися на Київ рідні бомби. Може син-пілот натискав ногою бомбову педаль, а думав про матір, на яку та бомба впаде? А потім непотовплене в повітрі раптом ущухло, раптом стало тихо і темно, — тільки заграви натомість розцвілися і криваво відсвічували на захмареному, похмуро-осінньому, щойно зґвалтованому небі.
Це був якраз слушний момент, Мирон відгадав загадку.
— Я знав, тільки хотів побачити, чи хто з вас угадає. Отже, Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило…
У відповідь на це Максим, ще користаючись останніми, мабуть, можливостями вільного слова, заспівав пісню радянського пілота:
— "Любімий ґород может спать спокойно"… Як вам здається, це ж не менш, як тисяча літаків висипала свої бомби на Київ?
— Ну, слава Богу, вже недовго, — помолився Помазанов. — Підемо до хати, чи як? Як не обсипалася штукатурка в ваш холодець, то перекурім ето дело, запйом?
XXVII.
— Оце все, що я знаю про кінець Васанти, половецької княжни Чагрович, — скінчила Мар’яна. — А тепер…
Вона встала й стілець загрозливо гримнув по підлозі.
— А тепер я хочу знати: котрий з вас двох її загубив?
Встав і Павло Бадьора. Пройшов до вікна і сперся об підвіконня, так і не скидаючи свого наопашки пальта.
Роман Чагир скидав і знову одягав, скидав і знову одягав білу шкіряну рукавичку. Сонце надвечір’я, ледве торкнувшись рудої Павлової щетини на щоці, переломлювалося в шкельцях пенсне та на срібних відзнаках німецької уніформи. Пенсне Романові явно заважало, він його скинув.
Комусь із них двох треба відповісти на руба поставлене питання. Офіцер і бродяга чекають.
Блискучий офіцер остаточно зірвав білу рукавичку, вона відлетіла геть аж у темний куток. Він теж устав, долоня лягла на стіл, хруснуло щойно покладене там пенсне.
— Це я маю запитати у цього комсомольця з Розкішної. Нащо ти збільшовизував мені сестру? Ти був певний, що мене вбили червоні собаки? Але я прийшов…
Питання це ще страшніше, ніж попереднє, Павло мусить відповідати. Як це так, що його учениця політграмоти загинула в підвалах гестапо за більшовицьку ідею, а він, той, що вклав їй у душу цю ідею, той, що з червоними собаками ловив в ім’я цієї ідеї Романа, — ходить по світі, стоїть тут віч-на-віч? Мертві встають із гробу, щоб помститися.
Павло скрипнув зубами.
— І ти — мене питаєш?
— Я питаю.
— І ти смієш мене питати, у цій німецькій шкурі, Юдо? Іди, помагай вішати, ловити твоїх родичів, палити села. Іди, наводь німців на Україну!
— Я служу Україні, не смієш! — зблід Роман, аж губи побіліли.
Павло регочеться злісно, довго.
— Хто, ти? У берлінській кав’ярні? А п’ятнадцять років заслання! П’ятнадцять років покути за юнацьку віру це не мрії про вигадану за німецькі гроші, уявну Україну. П’ятнадцять років поправляє нас сувора страшна каторга і вчить. А ти тільки по п’ятах німецької армії прийшов і уявив себе героєм, революціонером!
— Мовчи, большевицька собако! Подивись на руки, он кров українська на них…
— Ха-ха! А хто ж розстрілює на Донбасі українських робітників? Прийшли годувати нас запліснявілими консервами з фашистсько-шовіністичного падла?
— Мовчи, зраднику!
— Хто зрадник?
Відстань між ворогами зменшувалася, вони зближалися, притягувані один до одного магнетом страшної зненависти.
— Ви обоє страшні! — прикрикнула на них Мар’яна. — Я вас зовсім-зовсім не про те питаю. Я питаю про людську душу, хто душу її вбив? А ви знову із своєю дурнуватою політикою. Киньте ножі!
Ножі були в очах. Від Мар’яниного окрику офіцер і бродяга розійшлися. Бродяга знову оперся ліктем об підвіконня, офіцер знову сів. Темрява запливала в кімнату, всі троє навіть забули, що треба хоч каганця засвітити.
Гудіння за вікном щоразу збільшувалося. Поки кидалися ножами фашист і більшовик, — вони нічого не чули. В цю хвилину, як Мар’яна кінчала —
—… чому цю селянську дівчину такий відчай проймав? Чому три рази накладала вона на себе руки?.. — кімнату залило моторошне фантастичне світло.