Деякі тут згадують Помазанова, як він, завзятий активіст, бігав нещодавно технологом випікання хліба на завод, як не раз бився із своєю жінкою і називав її вуличними словами. Але успіхи теперішнього благочинного затьмарюють спогади. От і про обід ніколи не турбується, його годує все село, кличуть навипередки, несуть усе до хати, він ще й додому возить даровані блага. Зовсім невигідно жінці в селі появлятися,
— Ну, й повезло ж вам! — радіє Льолина мама, а в перекладі на мову спогадів: "Це Помазанов! Ви подумайте! І везе ж такому! Він не має права й попом бути, ви спитайте, чи вінчався він із своєю жінкою? Вона ж комсомолка!"
Але на селі всі вважають його за неземну, ангелоподібну святу людину. Він із кожним, навіть із дитиною, говорить тихо, лагідно, побожно, з такою єлейною усмішечкою на устах. Правильний піп!
Ну, ви подумайте! Це — Помазанов! Кішку сокирою зарубав. І везе ж таким!
"Правильний піп" не помічає заздрости, він бачить тільки співчуття і подив на лицях,
— Я до ніх умєю браться. Прієду в село. "Яка церква?" — "Та українська!" — "А чому не слав’янська, як з дідів-прадідів?" — "Та хтозна, тут зібралася кучка та й… Нема кому взятися…" — "Нічого, я ось до них візьмуся!"
Далі йде повість, як то він брався. Насамперед, переобрав церковного старосту. А старий староста не віддає ключів від церкви. Благочинний Помазанов до районової управи приходить уже в рясі. Голова районової управи борониться: "Ми хочемо національної церкви". Аванпост совєтської підпільної влади в рясі все ж почуває під ногами твердий ґрунт. "Церковь атдєлєна ат ґасударства, ми в палітіку нє мєшаємся, молімся і толька. А єслі ви хатітє національной церкві, так пайдітє к немцам і прасітє іх. Я думал, что ґалава вам дана для мислі, а нє для інова чево та!" Однодумців він знаходить у поліції. Поліція поїхала відбирати ключі в старости національної церкви з такими словами: "Поїдемо, відберемо, ще й наб’ємо!"
Піп почуває себе твердо, перспективно. Якраз надходить час висловити те, чого не наважувалися раніш.
— Да какая там мова? "Самопер попер до мордописні". Хами! Нєнавіжу іх, нічево нет хуже, как украінци! Слава Богу, уже скоро придут наші, покажут ім украінцев!
— І дєйствітєльно! Что ім прі царе надо било? Хлєб, сало било, і учіться ані маглі, только нє хотєлі…
Забули, як переховувалися в льохах та вичікували зміни влади, а всі ж певні були, що то буде український уряд. Сам навіть Мирон забув свій афоризм про "тупоголового бандита, грузинського нальотчика, дурака набитого" і каже:
— Сталін? Це ж голова! Геніяльна людина, нєт, ви нє смєйтєсь! Більшовики наступають тому, що сам Сталін приїхав на фронт.
Льох ще не відіграв до кінця своєї ролі. Настрій у затишній, залитій світлом електрики і заповненій достатком, кімнаті диктується з льоху, з тієї скриньки, за яку вішають німці, та підправляється вістками про партизанку навколо Києва. Що за партизанка, яка, — ще ніхто не каже, але Помазанов чув: у сусідньому селі прийшли до священика, навантажили на підводу все, що було, з хати. Він просить хоч що-небудь залишити, а вони кажуть: "Лишаємо ж тобі хреста й рясу, — чого ж тобі ще треба?"
Тому деяким дисонансом звучать слова:
— Ах, ти Сталінгітлер!
Це Льолина мама піймала кота, що заліз у ринку з холодцем. Щоб загладити дотеп, який став явно неблагонадійним, хоч ще буквально вчора було якраз до місця обох лаяти, мати каже:
— Ви ще не бачили такого кота, як у нас. Як розхвилюється, то ми йому даємо пити валер’янку. А як зачує совєтського літака, то зараз біжить у окоп-"щілину".
Льоля встановлює рівновагу, порушену невдалим маминим дотепом.
— Хто відгадає загадку? Гіглер добився успіху за півтора року, а Сталін старався двадцять три роки і не міг добитися?
— Якого?
— Відгадайте!
Відгадують навипередки.
— Не стало черг.
— На що? На той страшний хліб? В Ленінграді спеціяльна комісія працює над вивченням того хліба, що дають німці Києву. Худобу хазяїн тим не годує, чим годують столицю України німці. Он на базарі помер якийсь старий. Думали, з голоду. А розтин тіла показав, що в нього всі стінки шлунку були обкладені остюками й просяною лускою…
— Гітлер найкраща доярка Совєтського Союзу.
Цим разом вгадує Максим, який із цікавістю помовкує. Хоч він і вважається майже женихом молоденької Жені, тільки в такім інтимнім товаристві за чаркою вперше. Можливо, що своїм хомоневіруючим скептицизмом він і якраз підходить до товариства. Тут також нічим не захоплюються, лають усе, все бачать з вивороту. Проте, Максим також не вгадав. Це старе. Це було модне перед війною, коли ми виконували договір із Німеччиною й гатили йому все, що було в нас найкраще. Хіба забракували що німецькі експерти, то вже в наших порожніх крамницях з’являлося. Видоїв тоді Гітлер СССР по-стахановському. Ну, але це старе.
— Ніхто не вгадає?
— Я! Гітлер винищив найбільше людей.
Шістнадцятилітня Женя також цікавиться політикою. Не диво, як увесь час треба труситися, щоб не попасти до Німеччини, хоч батько й кербуд.
Уже не згоден Максим.
— А вінницькі розкопи? А голод?
— Я щось не вірю у вінницькі розкопи. То — німецька пропаганда, — кривиться Льоля.
— Як? Та стільки людей бачили усе те! Трупи, зотлілу одежу, родичів, що впізнавали своїх…
— Ну, що ж! Були вороги народу, от і розстріляні, — майже холодно каже Льоля. Мабуть, це помилка — запросити Максима на вечерю,
Максим ще почуває на собі єдину благодать німецького лихоліття, свободу думки, він питає:
— Та й чого ж це так багато ворогів народу, тільки в одній Вінниці, самих селян десять тисяч? Це ж — народня влада.
— Прийдуть більшовики, — будуть робити інші розкопи.
І Льоля забула, що вона виглядала німців, як Бога. Навпаки, вона твердо пам’ятає, де закопала Миронів партквиток. Втім, для відчіпного, вона додає:
— Всі вони однакові.
Максим зрозумів, що можна обстоювати свою думку й не впадати в разючий дисонанс.
— В ту яму не потрапив кожен із нас тільки випадково.
А про себе додав:
"Такі дамочки найстрашніші. Чи їм хоч Росія, більшовики милі? Патріоти… своєї власної шкури. Скільки вони беруть за кожного "ворога народу"?"