А-Чун квапився долаштувати свої справи. Він уже давно листувався з найбільшими банками в Шанхаї та Макао[12]. Протягом кількох років з кожним пароплавом переказувано до цих далекосхідних банків векселі на ім’я такого собі Чун А-Чуна. Векселі щораз писалися на більші суми. Ще не повиходили заміж дві його менші дочки. Але він вирішив не чекати, а поклав до Гавайського банку по сто тисяч на ім’я кожної, і поки гроші дожидали весіль, на них росли відсотки. На чолі фірми "А-Чун та А-Юнг" став Альберт, оскільки старший син, Гарольд, волів забрати свої чверть мільйона і переїхати жити до Англії. Менший, Чарлз, діставши сто тисяч та опікуна, вибрався пройти курс в інституті Кілі[13]. Матусі А’Чуд передано було бунгало, дім на горі Танталус та віллу над морем, збудовану замість тої, що А-Чун продав урядові. Крім того, вона ще одержала півмільйона доларів, надійно вкладених.
Тепер А-Чун був готовий покінчити з цією проблемою назавжди. Якось уранці, коли вся родина зібралася на сніданок, — А-Чуп подбав, щоб при цьому були всі його зяті з жінками, — він ознаймив, що вертається до краю
своїх предків. В недовгій, вдало скомпонованій промові він розтлумачив, що добре забезпечив усю сім’ю, а опісля виклав низку сентенцій, як, на його думку, мають вони чинити, аби жити у супокої та злагоді. Наприкінці він понадавав зятям практичних порад, розхвалив переваги поміркованого життя та безпечного вкладення капіталу і поділився своїми енциклопедичними знаннями щодо промисловості та торгівлі на Гаваях. Потім звелів подати попіл і в товаристві мамусі А’Чун, що заливалася слізьми, вибрався до тихоокеанського поштового пароплава. II бунгало зчинилася паніка. Капітан Хігінсон розлючено вимагав затримати тестя. Дочки заголосили. Одному зятеві, колишньому федеральному судді, спало на думку, чи по збожеволів часом А-Чун, і він подався до відповідної інстанції з’ясувати це питання. Повернувшися, він розповів, що А-Чун напередодні побував у комісії, попросив перевірити свій розумовий стан і блискуче довів цілковиту свою нормальність. Отож нічого іншого не лишалось, як вибратися на пристань попрощатись із маленьким дідусем, з він стояв на палубі та махав до них рукою, поки величезний пароплав, повернувшись провою до моря, посувався між кораловими рифами.
Але маленький дідусь простував зовсім не до Кантона. Кін надто добре знав свою країну і захланність мандаринів і розумів, що небезпечно з’являтися туди з тими значними достатками, які ще в нього лишилися. Він їхав до Макао. Довгий час А-Чун правив, як король, і звик наказувати. Та коли, прибувши до Макао, він завітав до найбільшого європейського готелю, клерк з виляском закрив книгу перед самим його носом. Китайців туди не пускали. А-Чун достукався до управителя, але й той зустрів його не краще. Тоді він поїхав геть і за дві години повернувся. Запросивши клерка й управителя, він повіддавав їм платню за місяць уперед і позвільняв їх. А-Чун зробився власником готелю і впродовж багатьох місяців мешкав у найкращих кімнатах, поки будувався для нього пишний приміський палац. З властивим йому хистом він підніс за цей час прибутковість свого великого готелю від трьох до тридцяти відсотків.
Колотнеча, що від неї втік А-Чун, невдовзі далася взнаки. Деякі зяті невдало повкладали свої капітали, інші розкидалися грішми, гайнуючи жінчині посаги. По А-Чуновім від’їзді всю увагу звернено на мамусю А'Чун та її півмільйона, а це, звісно, не сприяло взаємній любові. Адвокати наживалися, доки йшла тяганина з затвердженням розподілу майна. Позови, зустрічні позови, контрпозови цілою зливою захлюпували гавайські суди. Не обійшлося й без карної відповідальності. Виникали бурхливі сутички, де сипано дошкульними словами та ще дошкульнішими стусанами. Бувало й таке, що літали квіткові горщики — влучному слівцеві на підмогу. Закладалися позови за наклепи, що переходили різні судові інстанції, а викази свідків розбурхували все Гонолулу.
А старий А-Чун, оточений у своєму палаці усіма розкошами Сходу, спокійно попахкував собі люлькою і наслухався до веремії за океаном. З кожним поштовим пароплавом відсилався лист із Макао до Гонолулу, писаний бездоганною англійською мовою і видрукуваний на американській машинці. У цих листах А-Чун у добірних висловах давав своїй сім’ї гарні поради й навчав, як треба жити в згоді та спокої. Що ж до нього, то він ні у віщо не втручається і почуває себе пречудово. Він здобув таки собі супокій та відпочинок. Часом А-Чун хихоче й потирає руки, а його чорні косі оченята весело поблискують, як здумає він про цей кумедний світ. Бо, вік звікувавши й чимало передумавши, він переконався, який таки кумедний оцей світ.
ШЕРИФ КОНИ
— Мимохіть полюбиш це підсоння, — мовив Кедворс, почувши мій захоплений відгук про узбережжя Кони. — Я прибув сюди вісімнадцять років тому, ще зовсім молодим хлопцем, коли тільки-но скінчив коледж. І відтоді вже нікуди не виїздив звідси, хіба що іноді навідувався на батьківщину. Мушу вас попередити: коли вам люба яка інша місцина — не бавтеся тут довго, бо полюбите цей закутень над усе на світі.
Було це по обіді, на просторій терасі, що виходила на північ, хоча слово "північ" геть нічого не важило для чудового тутешнього клімату.
Свічки погасили, і гнучкий, вбраний у біле служник-японець, промайнувши як привид у сріблястім місячнім сяйві, подав нам сигари й зник у темряві бунгало. Крізь листяну завісу бананових пальм та дерев легуа я дивився туди, де поза гущиною гуави, на тисячу футів нижче, розляглося тихе море. Зійшовши на берег з каботажного пароплавчика, я цілий тиждень гостював у Кедворса, і за весь цей час вітер навіть не зворухнув супокійної морської поверхні. Щоправда, часом повівав легенький бриз, але був то найніжніший легіт, що будь-коли віяв над цими островами незмінного літа. Його й вітром не назвеш: скорше то були зітхання — протяглі, запашні зітхання світу на спочивку.
— Край лотосу, — промовив я.
— Де кожен день такий самий, як і інший, а всі вони вщерть повні раювання, — відказав він. —'Тут ніколи нічого не трапляється. Не надто парко і не надто холодно. Завжди саме в міру. Чи ви завважили, як дихають по черзі земля та море?