Мене відразу ж позбавлено волі, Smith & Wattson, на якому знайшли тільки мої відбитки пальців, додається як речовий доказ, і я звинувачена в зумисному вбивстві д-ра Абу-Кабира Муавії. Цього листа я пишу тобі зі слідчої камери і все ще нічого не розумію. Джерело води цілющої ношу в устах своїх і меча двосічного… Хто вбив д-ра Муавію? Уяви собі, звинувачення говорить: єврейка вбила араба з помсти! Цілий ісламський Інтернаціонал, увесь єгипетський і турецький світ повстали проти мене. "Віддасть тебе Господь Бог твій на поталу ворогам твоїм; єдиним шляхом вийдеш ти до них, а сімома шляхами утікатимеш…" Як переконати, що ти не робив того, що й справді збирався зробити? Потрібна жорстока брехня, як батькова, страшна і сильна, яка єдина може ствердити істину. Роги замість очей потрібні тому, хто хоче знайти таку брехню. Якщо я віднайду її, то буду жити і повідомлю тобі про себе з Кракова у Ізраїль, і повернуся до наук своєї молодості. Врятує нас наша брехлива жертва — говорив один із наших двох батьків… Як тяжко витримати милість Його, а стократно — гнів.
P.S. Додаю тобі репліки Філософа з книги Халеві про хозарів (Liber Cosri), про які д-р Муавія стверджував, що вони є уривками із втрачених Хозарських бесід Костянтина Філософа, св. Кирила:
APPENDIX I
Отець Теоктист Нікольський, упорядник першого видання "Хозарського словника"
Отець Теоктист Нікольський писав свою виведену кириличним скорописом передсмертну сповідь, звернену до печського патріарха Арсенія III Чарноєвича, в повній темряві, вмочаючи перо у змішаний зі слиною порох, десь у Польщі, доки ключниця за замкнутими на засув дверима осипала його прокльонами й лайками.
Як відомо Вашій Святості — писав Теоктист патріархові — карою моєю є добра пам'ять, яку моє майбутнє неустанно поповнює, а моє минуле анітрохи не спорожнює. Я народився у 1641 році в посаді монастиря Йованє в день святого Спиридона, покровителя гончарів, у сім'ї, яка завжди тримала на столі полумиски з двома вушками і в них їжу для душі і їжу для серця. Як мій брат прокидається й лягає спати, завжди тримаючи в руці дерев'яну ложку, так і я тримаю в своїй пам'яті всі очі, які поглянули на мене хоча б раз, відколи я живу на світі. З того часу як я помітив, що розташування хмар над Овчар-горою повторюється через кожні п'ять років і впізнав, як хмари, що я їх бачив п'ятої осені, тепер знову приходять на небо, мене охопив страх, і я почав таїти свою ваду, бо така пам'ять — то кара. Тоді ж я вивчився з царгородських срібняків турецької, від купців з Дубровника — єврейської, а читати — з ікон. До сього накопичування спогадів штовхало мене щось подібне до спраги, але не була се спрага за водою, бо вода її не могла вгамувати, а якась інша спрага, що проходить і тамується лишень голодом. Але, знову ж таки — не голодом за їжою, а якимось іншим голодом, і я марно блукав, як та вівця у пошуках солоних скель, намагаючись пізнати, що се за голод, що врятував би мене од спраги. Бо я лякався пам'яті; я знав, що наші спогади і згадки подібні до крижаних пливучих брил. Ми бачимо лише верхівки, які здіймаються над водою, та їхні величезні підводні тіла минають нас непоміченими й недосяжними. Їхньої безмірної ваги ми не чуємо лишень тому, що вони занурені у час, неначе в воду. Проте якщо ми необачно опинимось на їхньому шляху, то вдаримось об своє власне минуле, і тоді біди не минути. Тому я ніколи й не ворушив усього того краму, що падав в мене, наче сніг у Мораву. І тоді, на моє власне здивування, сталося так, що мене — правда, на одну лиш мить — зрадила пам'ять. Спершу я безмежно зрадів з того, та потім гірко розкаявся, зрозумівши, що воно таке. Було се так.
На вісімнадцятому році життя мій батько віддав мене в монастир Йованє, наказавши на прощання: доки постиш, не бери до уст жодного слова, щоб хоч уста твої очистились од слів, коли не можуть вуха. Бо слова приходять не з голови і не з душі, а зо світу, з масних язиків і смердючих ротів; усі вони давно обсмоктані, прожовані й обпльовані від постійного вжитку. Вони давно вже не справжні, і безліч ротів перекидали їх з зуба на зуб… Монахи з Йованє прийняли мене, сказали, що в моїй тісній душі замного костей, і довірили мені переписувати книги. Я сидів у келії, заповненій книгами з чорними стрічками між сторінок на тих місцях, які мої попередники-монахи читали востаннє перед смертю, і працював. Тоді й пішли чутки про те, що в сусідньому Нікольському монастирі з'явився новий каліграф.
Стежка до Ніколє йде попри саму Мораву, між стрімким берегом і водою. Це єдиний шлях до монастиря, і тому один чобіт чи одна пара копит коней мандрівників завжди забруднена болотом. За тим брудним чоботом монахи пізнають, звідкіль приходять у монастир подорожні: від моря чи зі сторони Рудника, міряючи воду в Мораві зі сторони заходу правою, а чи зі сходу лівою ногою. В неділю на св. Томи 1661 року прочулося, що в Нікольський монастир з мокрим і заляпаним болотом лівим чоботом прийшов чоловік — тілистий і гарний, з очима, як яйця, з бородою, що могла б горіти цілий день, і з волоссям, насунутим, як подерта шапка, на самі очі. Чоловіка звали Никон Севаст, і він швидко став протокаліграфом у Ніколє, бо ще раніше опанував десь те ремесло з великою майстерністю. Учився він у зброярів, але його робота була зовсім мирною: він розмальовував стяги, стрілецькі мішені та щити, створюючи на них малюнки, які від самого початку були приречені на смерть від кулі, стріли чи шаблі. Він говорив, що перебуває в Ніколє лиш тимчасово, по дорозі в Царгород.
На святого Кирияка-пустельника дмухнуло три вітри, кожен повний своїми птахами — перший шпаками, другий пізніми ластівками, а третій — кібцями. Холодні запахи сплелися з теплими, і до Йованє дійшли чутки, що в монастирі Ніколє новий каліграф написав ікону, яку поспішає побачити уся ущелина. Вирушив туди і я, щоб побачити намальованого на стіні монастиря Ніколє Господа Севастократора, який тримає на руках малого Ісуса. Я увійшов разом з іншими і добре роздивився все, що було намальоване на стіні. Пізніше, за час обіду, я вперше роздивився й Никона Севаста, і його вродливе обличчя нагадало мені когось добре знайомого, проте ніде кругом себе я не міг знайти, кого саме. Не було такого обличчя ні в моїх спогадах, хоча всі вони лежали передо мною, розгорнуті, як карти, ані в моїх снах, поскладаних, як перевернуті карти, кожну з яких я можу відкрити коли захочу. Такого обличчя не було ніде.