Хованець

Сторінка 3 з 5

Шевчук Валерій

За вікном знову затупало — а може, кінь її охороняє, подумала жінка. Вірний і щирий охоронник, який єдиний у цій ночі її береже. Вона ж не розбирає: чи спить, чи марить, ні, вона, здається, спить. Вона мусить спати, а для цього треба небагато. Тільки встати, зціпити кулаки, пройти у дзеркало й рушити у глибину сутерену, по якому йде до неї і не може прийти отой малий і чудний хованець. Вона ж хоче спитати в нього про ту, про яку думати не перестає, ту, яка не хоче її відпустити, а тримає біля себе, ніби хоче до себе забрати.

Але звестися жінка не змогла. Натомість упала в темну яму і почала падати довго й повільно, прокручуючись розпластаним тілом з розкиданими руками й ногами, і від того, що падала повільно, не було їй страшно, мала бо над собою не так парашут, як велетенську парасолю, до якої була прив'язана: до кожної шпиці по нитці, а до ручки — вірьовка, другий кінець якої охоплював її за стан, ніби пояс. А ще вона подумала, що цей сутерен, який побачила у дзеркалі, може і є яма, в яку вона падає, тільки на цей мент поставлено його сторч...

І опинилася на оглядовому майданчику поблизу Андріївського узвозу; внизу розкидав дахи Поділ, під одним із тих дахів довго знаходила свій затишок і її родина, там напевне зараз хропітливо спить її чоловік. Здається, він випив, бо чоловіки, коли залишаються без жінок, відразу ж напиваються, а можливо, й сам блукає в червонолистих нетрях сну. Знизу повно тремтливих, неспокійних вогнів; чомусь одурман-ливо пахло полином, і їй раптом стало радісно, що повернулася додому, що в голубому світлі, який розливався довкола, вона може знайти справжній спокій —знову заживе, як трава чи дерево.

Там, де стояв їхній будинок і де спав підпилий її чоловік, не було ні трави, ні дерев. Голий брук, голі стіни, поіржавлені ринви, вікна видовбані у глухих стінах, запах столітніх помешкань. На лавочках біля парадних сидять і озирають світ каламутними очима старі жінки, всі ніби давно померлі, а тепер ожилі. Вона ж стояла на горі, овіяна вільжистим вітром із ночі, з розвіяною одежею, сперлась об вологий од роси стовбур і зорила туди, де тремтіли вогні і розляглося бляшано-цегляне море...

Жінка на хвилю опритомніла. В паркій тиші знову почулося, як ходить довкола хати кінь, це таки справді кінь, бо попирскує і похропує, вона навіть почула гострий запах його поту. Часом кінь зупинявся, стояв, шумко вдихаючи повітря і, здається, тремтів усім тілом. Ні, вона хотіла повернутися назад, на ту гору над Подолом; ну звісно, вона знову заснула, бо повітря знову стало сине і драглисто-перламутрове. Мерехтіли вогні, і вона подумала: кличуть її. І справді вабило до розсипаних вогників туди, де спав її чоловік і де потріскували чи покректували столітні, пропахлі людським потом і запахами їжі та відхідників столітні будинки.

"Йди, мамцю!" — сказав біля неї голос дівчинки.

Пішла, відчуваючи, що її коливає, наче на хвилях, що вона не йде, а пливе, що їй не сила ані спинитися, ані звернути із прозорої стежки, котра висить у повітрі. Вже входила між будинки, і ті вражали її своєю безживністю. Та й вулиці були не теперішні, а з того часу, коли була дитиною сама. Вже входила в них, ліхтарі загорілися яскравіше — все залилося синім світлом. Щодня бігала тут, спершу у школу, а потім на роботу, й на базар, і в магазини, впізнавала покриття хідників, кожну на них вищербину, поворот, ріг, вибоїни, сліпі, заслонені фіранками й завісами, вікна. Голими вулицями гуляв вітер, а вона уже поспішала, як звикла. Майже бігла з порожньою сумкою, щоб устигнути щось підкупити до роботи, а тоді й наварити, а ще й поприбирати — в неї багато зібралося прання, але це — на вечір; треба ще пошити доньці костюма для маскарадного свята: чи не костюма хованця їй зробити? Навколо гуляв вітер, сухий, паркий, ганяв куряву і шмат газети порожньою шосівкою, бив у двері, налягав на шибки; ще один поворот, подумала вона, і буде базар.

Базар теж був нетеперішній, критий, а колишній, цілком мертвий, ніде ані душі. Німо стояли торгові ряди, вітер грався сміттям, ганяв шматки паперу й пір'я. Вона сіла на червоного ящика для піску, щоб віддихатися. І знову хтось тонко її погукав, здається, був то доньчин голос. Скочила й нервово прислухалася. А онде і вона, сидить на лаві рундука, розклала перед собою якісь торбинки: чи з сушеним зіллям, чи з квасолею та горохом і ніби продає. Вітер бив жінку в обличчя, шматки паперу летіли, наче голуби. Дивилася на порожні торгові ряди з однією дрібусінькою торгівкою, на горби, що витиналися за базаром, їй здалося, що хованець визирає до неї з-за повітки й широко розтягує широкого рота.

"Йди сюди, мам! — сказала донька. — Чого не хочеш у мене купувати?"

Вона підійшла ближче.

"По чому ваші горох і квасоля?" — спитала.

"Ну, мам, — сказала обурено дівчинка. — Хіба ти не бачиш? Це не горох і квасоля, це ж полин"...

Прокинулася з перестрахом. "Я таки спала, — подумала. — А може, знову бере мене одур?"

Заплющилася й побачила Дніпро. Воду піднято на кілька метрів над землею, але краї було ніби обрізано, вода світилася зеленкуватим сяйвом, потіненим де-не-де великими, риб'ячими тілами. Отже, річка була ніби акваріум, і вона пішла до черги, щоб купити риби, яка задихалась в тій річці-акваріумі. Перед нею зигзагом викручувалася черга, і їй здалося, що вона, черга ця, — тіло безмежно довгого єства, котре має людські очі, а вміє ставати вужем.

"Хто крайній?" — спитала вона.

Крайньою була малесенька дівчинка у синьому платтячку, що нагадувало крила метелика. Дівчинка повернула голову і сказала серйозно:

"Крайня я, мам. Але не раджу тобі купувати цієї риби, вона отруйна".

"Чого ж ці люди за нею стоять?" — спитала жінка.

"Ну, чого! — відказала, смикнувши плечиками дівчинка. — їм це не зашкодить, бо вони мертві. А ти ж, мамо, жива!"

Тоді вийшов із черги хованець, шаркнув ніжкою і по-старомодному вклонився.

"Чи таке ви, шановна мадам, — сказав він, — хотіли побачити в своїх, вибачайте, снах?"

"Риба — це поганий сон", — сказала жінка.

"Звісно, — мовив хованець. — Препоганий. Але це триватиме доти, доки ця мала негідниця вас, мадам, не відпустить."