Хомкові радощі й печалі

Сторінка 3 з 4

Гуцало Євген

— А-а, то ти обдурювати! — кричав Зінько, що раптом повеселів.— То ти хитріший за всіх! Таке мале, а вже навчилося тесати з дерева крашанки. І розмальовує ж як, що й не розбереш!

Голубу крашанку підняли і знову вдарили об дорогу. Вона підскочила й одкотилась убік.

— Це мені Лазар дав,— нарешті спромігся на слово Хомко. — Я не брав, а він поклав на траву і сам пішов...

Його не слухали. Знову стукнули крашанкою — не розбилась.

— За те, що обдурював нас, мусиш поїсти побиті крашанки.— І Зінько засміявся, радий придуманому.— А ні, то наб'ємо!

У Хомкових руках було п'ять крашанок... Він поволеньки облупив одну, з'їв; потім ще одну з'їв. На третій почав давитись, проте якось домучив. Четверту лише надкусив...

— Ну! Ну! — кричав Зінько.

— А можна з водою?

Веселим гуртом повели його до ставу, і тут, нахилившись та зачерпнувши зі ставу води, Хомко доїв четверту крашанку. Зосталась іще одна...

— А можна, — несміливо попрохав Хомко,— я її завтра з'їм?

— Е-е ні, їж зараз!

Щоб з'їсти п'яту крашанку, він запивав уже не тільки ставковою водою, а й слізьми, яких не міг стримати, хоч і силкувався...

Через цю оказію з Лазаревим гостинцем померкла для нього неділя, пригасла радість... Уночі просинався і все думав: "А що ж це мене чекає?" Напружував пам'ять і, не пригадавши, засинав. Снились йому гусята поміж лататтям, гострозуба щука, й ті малі гусята пливуть їй просто в роззявлену пащу. Хочеться Хомкові крикнути, щоб налякати гусят, аби не пливли, та голосу нема; хочеться йому палицею кинути — й рукою не поворухне.

Перед світом згадав: казала Хтодонька, аби перший ішов дзвонити до церкви. Темніло у вікнах, а Хомко заспішив, захвилювався — чи не пізно? Скрадливо встав, скрадливо сінешні двері відчинив, а поріг переступити боїться. Став і стоїть, ноги тремтять, а в роті терпне-терпне; та раптово кинувся вперед, наче в холодну воду, й побіг попід хатою, звернув на причілку і... знову завмер. Вулиця попереду сіріє, холодок по ній білий бреде, ранковий, а ген високо в небі велика зоря соковито блідне й примружується. Хата кликала до себе затишком, у хаті не було ніяких страхів, і ноги самі вже хотіли повернути назад, проте Хомко зуби зціпив та й подавсь вулицею.

Все ще спало. Терпко й солодко спала сама вулиця, сумирна, вгамована, обіч неї яскріла зарошена кропива. Кожне дерево додивлялося свій ранковий зелений сон, кожна хата куняла, і лише небо поволеньки прокидалося, набрякало світлом і роздавалося вшир та глибшало-глибшало, наче хотіло якомога вище підняти над селом прозоре склепіння світанку.

Церква зависочіла на горбку — цибулина дерев'яної бані, високі стіни й тонесенька гілочка хреста на самісінькому вершку. Хомко наближався — і церква виростала, стрункішала, погордної величі в ній більшало. І вже зовсім не було Хомкові страшно, а лиш якось безмежно добре й незбагненно зворушливо.

Щойно підійшов до церкви, як прохолодна тиша, як усміхнене над головою небо розкололися — тут басовиті звуки дзвонів гойднули повітря й попливли, попливли і сколихнули малим Хомком. Він аж присів од несподіванки, затерпла в ньому душа з переляку. А звуки погойдувались над ним, угорі густо спалахувало велике торжество ситої міді, й хлопцеві починало здаватися, ніби то голова в нього так гуде, ніби то вуха в нього так дзвенять.

Коли глянув угору, побачив чиюсь ногу, сорочину, що висмикалась із штанів. Хто ж це? Чи не Зінько?.. Невже випередив?

Хомко видерся вгору, й справді Зінько натягував мотузки, і два дзвони — один великий, а другий менший — напруженою скоромовкою розповідали щось добре й радісне. Хомко стежив ізнизу за спотвореним од зусиль Зіньковим лицем, як той, хилячись то вперед, то назад, впирається ногами в дерев'яний настил,— і поволі на його вуста виповзав усміх.

А Зінько бив і бив. Уже захекався, і було видно, як зіпає широко роззявленим ротом і по скроні в нього цівочкою заблищав піт. Раптом глянув униз і побачив Хомка. На мить очі його наллялись пильною увагою, а далі підморгнув (знай, мовляв, наших!) і ще дужче, ще завзятіше вчепився за мотузки.

Зрештою, таки стомився і опустив руки. Довгі звуки дзвонів косичились і косичились навсібіч, потроху завмираючи, і саме повітря теж встоювалось, аж поки зовсім погасло.

— Ти чого тут, га? — закричав Зінько, наче він за верству був: заклало йому вуха від того калатання.

— Так, — одказав Хомко.

— Хотів перший, еге? — допитувався Зінько, і вузеньке його лице, побите віспою, цвіло допитливістю.— Ох і вушлий же ти! То крашанку собі додумався дерев'яну змайструвати, то найперший до дзвіниці хотів прийти! Зовсім іще малий, а хитрий!

— То Лазарева крашанка,— пробубонів Хомко.

Проте Зінько наче й не чув його. Далі кричав:

— Тільки кого-кого, а мене ти не перехитруєш! Я, може, всеньку ніч не спав, аби випередити всіх, я, може, на кулаці лежав, а не на подушці, щоб сон не зморив... А ти?.. Слухай, а хто сказав тобі про дзвони?

— Хтодонька...

— І мені вона сказала... А ти повірив?

— Повірив...

— І я повірив! Хочеш дзвонити? Ну, вилазь, дзвони! Мені зовсім не шкода, хоч я й перший прийшов.

Хомко став на дерев'яний настил, простягнув угору руку. І Зінько раптом зареготав:

— Та ти ж до мотузків не дістанеш... Е-е, який із тебе дзвонар! Треба ще рости... Може, тебе підсадити?

— Підсади, — прошепотів Хомко.

— А ти з дерев'яною крашанкою більше не ходитимеш?

— Ні,— пообіцяв Хомко.

— Ну, тримайся за мою шию.

Нарешті, Хомко вчепився за мотузки, потягнув до себе — і залізні била у великому та малому дзвонах торкнулися міді, а мідь озвалася мелодійними голосами, раз і вдруге, ті голоси затремтіли, легесенько так загойдались — і полились на село, вже освітлене сонцем. А що Хомко неспроможний був сильно бити, то дзвони озивалися слабко, майже дитячими голосами, і розповідь вели хутенько, наче побоювались, що зараз ось забракне їм повітря.

Зінькові було важко тримати, він сопів:

— Хіба так б'ють? Сильніше треба! А не можеш — злазь!

Востаннє в повітрі розпачливо, згасаючи, заколивалася журлива, болісна нота...

По тому стояло тепло, сухе, багате на весняні пахощі; щоночі небо сяяло рідкісним урожаєм зірок. Уже ніхто не чекав на комету, стали потроху й забувати про неї. Засадили городи, обсіялися в полі, вже вигонили худобу на пашу, перші табунці жовтих гусей повиходили надвір і, скубучи траву, переверталися назад. Посеред сухого дня напливли лілові хмари, з нервовим тіпанням блискавок, стрельнуло донизу порским дощем, під яким затанцював порох на дорозі, вітер прискочив подихом небезпеки; навкруги зчорніло.