— Тут живе Хома Прядка?
— Тут. А вам що треба?
— Маю діло до його.
Вона ще раз озирнула мене з ніг до голови й мовчки одчинила двері в хату. Я скинув бриль і ввійшов.
За столом теж у чистій білій сорочці з чорною стьожкою сидів старий дід; козацькії довгі вуса падали вниз, а очі з-під кошлатих брів дивились на мене пильно й м'яко.
Я привітався. Хома Прядка ввічливо й поважно одповів мені тим же, одночасно присовуючи до себе якусь товсту стару книгу. Баба стала біля столу, не зводячи з мене строгого й непокоячого мене погляду.
— А що скажеш, парубче? — ласкаво спитав дід. Я проти волі почухався. Якось виходило не так, як
мені мріялось. Баба ця... Навіщо вона? Що за баба?
Хіба Хома був жонатий?
— Та багато треба сказать... — промовив я нерішуче й хвилюючись. — Та як почать, не знаю. — Дід і баба мовчали. — Ну, добре. Буду говорить прямо. Таїтись з вами нема чого. Я прийшов до вас, щоб нам разом узятись до того діла, за яке колись вас до Сибіру завдали... Багато я наслухався...
Але тут я мусив зупинитись. Дід якось занадто живи присунув до себе книжку, немов захищаючись нею, і на лиці його з обвислими вниз щоками промайнув вираз зовсім невідповідний моїм словам. А баба раптом ступила до мене й не то здивовано, не то погрозливо спитала:
— Як ти сказав? Яке діло?
Я змішано витер піт, що лоскотав мене на щоках. Мені стало нестерпно душно. Я мусив навіть свитку розкрити.
— Та ти не роздягайся тут, — сказала баба. — У нас не корчма. Кажи, за яким ділом прийшов? Коли хочеш, щоб дід на покаліпсі тебе вичитав, то хай бог благословить. А інших діл дід не знає.
Який "покаліпс"? Ніякого "покаліпса" я не хотів. Дід тривожно й боязко хитав головою за кожним словом баби і старечими руками совав книжку по столі.
— На покаліпсі читати? — нарешті спитав я.
— Еге ж! Святе письмо. Яка доля тобі судиться, яким нещастям має тебе бог благословить, усе тобі дід скаже. За одне читання — руб, а як з салтирьом, то два. Так люди платять, так і ти.
Я сидів на лаві і непорозуміло дивився то на грізну бабу, то на діда з жовто-білими довгими вусами.
— Чекайте! — сказав я. — Та ви, діду, Хома Прядка чи ні?
— Та таки Хома... і Прядка, — нерішуче промовив дід.
— Той, що колись підняв аж три волості на панів та... Але баба не дала мені говорити:
— Які волості?! Чого тобі тут треба? Хто ти такий? Нічого того не було, що тобі набрехали десь люди! Іди собі краще, хлопче, а то як покличу врядника, то буде тобі волость...
Тут уже й я не витримав. Так цей порохнявий дід є той Хома Прядка, який трощив десятками москалів і на Сибір йшов за тих, кого він тепер "покаліпсом" дурить. І ще сміє казати, що того не було.
Я скочив на ноги й ступив до столу. Баба, було, кинулась до мене, але я так подивився на неї, що вона мусила зупинитись. Пам'ятаю, кров, як пара в паровику, билась мені на висках.
Дід вирівнявсь і неспокійно дивився мені просто в лице.
— Так ви кажете, що нічого того не було? — визвіривсь я на нього. —Ні? А не було, що пани вмочали мужиків у бочку з дьогтю та потім їх запалювали, як смолоскипи? Ні? Не було, що Хома Прядка за сестру свою розідрав на двох деревах пана, котрий зґвалтував її? Скажете, не було? А не ловили Хому, як вовка, зграями псів у лісах над Дніпром? Не тікав він уплав через річку? А не було хіба, що всі села з дітьми й старими дідами йшли виручати Хому, як його зловили в подраній корчмі? Ні? Не було? Чого ж ви мовчите? Як ви смієте мовчать? Хіба не було, що весь край, як один чоловік, повстав за Хомою до волі й людського життя? І хіба за це не запхали Хому на Сибір? Ні, цього не було?! Кажіть!
Дід все ширше й ширше дивився на мене. За кожним моїм словом його немов шарпало щось з того боку, то з другого. На безживних зморщених щоках навіть кров заграла.
І раптом не витримав старий. Схопившись на ноги, блиснув очима, підняв руку і з несподіваною силою вдарив кулаком по книзі.
— Було!! — крикнув він розпалено. — Все було! І ловили, і Сибір — все "було, сто чортів його матері!
Дід переродився. От тепер я бачив самого Хому Прядку. Це був той самий, кого я шукав. Той запальний, незломний, повний буйних сид, яким треба дати вихід.
І вмить, як буває після останнього блискучого проміння сонця, все примеркло й погасло. Між дідом та мною стала висока сувора баба.
— Геть під три чорти звідси! — скажено крикнула вона, топнувши на мене ногою.
Дід у той же мент весь ослаб, винувато закліпав очима і швиденько сів на місце, присунувши до себе "покаліпс".
— Що "було"?! — повернулась до його баба. — Що було, старий ти дурню? Ти? Було, та ще хочеш? Мало тобі було добра по Сибірах та поліціях, ще на старості літ захотів? А ти — геть мені з хати, бо враз тобі рогачем голову провалю! Я тобі покажу ходить!
Я подивився на діда, на бабу, мовчки взяв з лави свою торбу, закинув на плечі, надів бриль і, не сказавши ні слова, вийшов із хати.
Небо вже було без рожевих виблисків сонця — темне й задумане. Над горою зеленувато-білим вогнем горіла зоря вечорова. Верби стояли тихо, винувато, немов соромлячись. Десь за ними молодий жіночий голос співав давню стару пісню, до якої за довгий вік її налипло стільки смутку та скорби.
Я помалу вийшов у поле й ліг на горі за селом у високій пшениці. Молодий сум боляче й солодко обгортав мою стомлену голову. Над далекою блискучою смужкою Дніпра стояв місяць і дивився на мене з теплим розумінням.