Хочу літати!

Сторінка 3 з 11

Костецький Анатолій

— Ну, то як ви це робите? — спитав відразу ж він, тільки-но ми вмостилися на лавках.

— Розумієш, — перший почав Ігор, — треба просто-напросто зняти сандалі чи кеди — що там у тебе! Потім стати на зарошену траву і тричі проказати:

Як легкий травневий вітер,

я лечу, лечу над світом,

над розквітлими садами,

поруч з теплими зірками!

— І все? — здивувався Борька.

— І все! — усміхнувся Ігор. — Ну, давай!..

Борька скинув кеди, вискочив з альтанки і став у траві, заплющивши очі. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, — це він повторював пісеньку, — і затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так і стояв із заплющеними очима.

— Щось не так! — перебила його силкування Наталка. — Давайте думати, в чому справа.

Ми почали питати в нього, які слова він повторював, адже нам було відомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але він слово в слово повторив нашу пісеньку.

Тоді Ігор опустив долі очі, глянув ненароком на Борисові ноги — та аж підскочив.

— Шкарпетки! — вигукнув він, і ми спочатку нічого не зрозуміли. — Шкарпетки! — повторив Ігор, показуючи пальцем на Борьку.

І тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босоніж.

Борька зрозумів свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки і знову, заплющивши очі, зашепотів пісеньку.

Раптом він так стрімко злетів угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гілку старої яблуні, що нависала над альтанкою.

— Ой! — тільки й устиг він зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його підхопити, правда, не зовсім, трохи важкуватий він був…

— Годі! — рішуче мовив Борис, обтрушуючись. — На сьогодні все, налітався! Ще ногу зламаю…

— Хе-хе… — почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.

— А тобі весело, що хтось забився! — невдоволено зиркнув на мене Борька.

— Я й не думаю веселитися! — здивувався я.

— А хто ж це хихоче? — Він підозріло обвів нас очима.

— Я! — сказав той самий голосочок, і на порозі альтанки з'явився… мій Корнелій.

Ми не повірили ні своїм очам, ні вухам: кіт розмовляє!

— Корнелій, — нарешті вичавив я із себе, — то це справді ти?

— Я, — лукаво всміхнувся кіт, — а що тут дивного?

— Як — "що"! — оговтався й Борька. — Але ж коти не вміють розмовляти!

— Все залежить від того, як дивитись на це, — розважливо мовив Корнелій. — Коли котові чогось дуже хочеться — він може все!

— Звідки ж ти розмовляти навчився? — поспитав я.

— "Звідки, звідки", — передражнив Корнелій. — Захотів — і навчився! Я ж не питаю, звідки ви літати навчилися. Літаєте — то й літайте собі на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: "Коти не розмовляють!.. Звідки навчився!.."

І Корнелій ображено сховався під лавку.

— Вибач нас, Корнюсю, — нахилилась до нього Наталка, — ми не хотіли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кіт — і раптом говорить! Але тепер ми все зрозуміли! Правда ж, хлопчики?

— Правда, — не дуже впевнено сказали ми хором.

— Ну от, бачиш, — знов нахилилася Наталка, — вони все зрозуміли, виходь!

Такий хід подій, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелія, і він повагом вийшов з-під лавки.

— Ну, от що, — мовив кіт, — часу на теревені нема — своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: літати — літайте, але стережіться діда!

— Якого діда? — здивовано спитала Наталка.

Та Корнелій уже вистрибнув на лавку, з лавки — на бильця альтанки, а потім на гілку дерева. Раптом, ніби щось пригадавши, повернувся до нас і кинув:

— Наступної весни у вас буде новий сусід — от його й стережіться!

І кіт шугонув у кущі та помчав кудись у своїх котячих справах.

— Ну й нічка! — мовив Борька, коли Корнелій зник у гущавині саду. — Мало, що ми літаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тільки розмовляли, а то ще й залякують!

— А може, все це нам здалося? — обережно спитав я.

— Де там здалося! — відгукнувся Ігор. — Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелія, — мало вухо не відірвав!

— Хлопчики, — перебила нас Наталка, — а може, Корнелій сказав правду? Хоча про нового сусіда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку ніхто не збирається переїздити?

— Та ніби ніхто, — відказав Ігор, який завжди був у курсі всіх справ. — Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!

4

Все, про що я розповів, сталося минулого травня, на початку канікул.

Влітку ми, зрозуміло, пороз'їжджалися: хто в піонертабір, хто в село до бабусі, тож і не літали майже. Самі подумайте: хіба цікаво одному, без друзів, літати?

Та ось канікули непомітно збігли, і ми знову пішли до школи.

Звичайно, тепер ми літали рідше — школа забирала чимало часу, та й вересневі ночі були прохолодними, а там і задощило. Добре, хоч Борька підучився. Правда, він так і не навчився влітати в крону липи — спробував був, але, бідолаха, весь обдерся і тиждень ходив до вух у зеленці! Зате ми всі разом тепер могли робити "нічні польоти" — так охрестив їх Ігор.

Ми літали до лісу — щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка відмовилась навідріз. Літали й понад містом — вивчали нові райони. А якось Наталка запропонувала облетіти будинки наших учителів і повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранці, а в кімнаті — квіти! І що хочеш роби — а нізащо в світі не догадаєшся, звідки ж оті квіти взялися!

Наталчина ідея всім сподобалась, але… Ні, ми, звичайно, полетіли наступної ж таки ночі. Та от що із цього вийшло.

Першою ми вирішили відвідати Олену Анатоліївну — нашу "русачку", вчительку російської мови й літератури, її ми любили більше за всіх. Олена Анатоліївна завжди розповідала так цікаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кінчався урок. Та й двійок вона майже не ставила. Не те що Воліна Петрівна, математичка наша…

Одне слово, підлетіли ми до будинку Олени Анатоліївни та й ну гадати: де ж її вікно? Жила вона на сьомому поверсі, у третьому парадному. Ми порахували, що її вікна виходять у двір. Порахували — і підлетіли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко відчинена, тож Ігор і вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.