Хо (Ранок у лісі)

Сторінка 7 з 10

Коцюбинський Михайло

Ой леле! Офіцер... з білими шліфами!.. Макарові Івановичу аж в очах потемніло, аж у п'ятах похололо... От і справдилося його передчуття. От і нещастя!.. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до столу, скинув на його очима, вхопив бідну, невинну "Зорю" і, невважаючи на протестуюче "Д. Ц.", укинув її під стіл, у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більш нічого "небезпечного", він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.

І саме був час. У хату вступив гість... військовий лікар, знайомий Макара Івановича.

Х-у-у! Як же він налякав його!

Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.

"І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича.— Адже я вже раз "не пізнав" його на вулиці".

— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас,— почав гість, сідаючи на дзиглику проти господаря.— Учора ви так хутко покинули наш гурт, що...

— Голова в мене розболілась так, що, повірите, ледве до ліжка доплентався,— скривився Макар Іванович.

— Отож і ми так доміркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам відомо,— вів далі доктор,— позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрібні тепер, між іншим, і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але...

"Чого се він хоче від мене? Чи не грошей часом?" — міркував собі Макар Іванович і перехопив, виймаючи калитку:

— Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок...

— Спасибі,— обізвався доктор, ховаючи жовтий па-

пірець.— Властиво, тут річ не в грошах, а в депутації,— казав він далі.— Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю.

Макар Іванович зразу налякався.

Може, се небезпечно? Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом... Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Вкраїна, чого б він не зробив для неї!..

Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у своєму патріотизмі, розводився над браком інтелігенції вкраїнської й, урешті, обіцяв, умовившись щодо своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом.

— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.

— Семен Пилипчук з Андріьм Гавриленком.

"Погана компанія",— подумав Макар Іванович, кривлячися.

Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився у хаті.

Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.

Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право... Тільки... навіщо ті двоє молодших? Вони якісь... непевні... Адже можна б було запрохати когось із старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в'язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку,— але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрій Гавриленко... Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи... як би се сказати?.. ну, трохи небезпечна!

Ні, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись потому в гурточок, згадати небіжчика, пом'янути сльозою ("п'яною" — шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів,— і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...

Макар Іванович задумався. Непотрібно, цілком непотрібно, поквапився він з обіцянкою їхати на той похорон. Що то в нього — дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від "всевицячого ока"? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. І як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність і так вклепатися! Ат!

— Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! — бігає по хаті збурений Макар Іванович.— Тепер якось ніяково назад лізти... А їхати не можу... І не поїду, нізащо не поїду... Але що мені зробити, як викрутитися?.. Боже!

Макар Іванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають.

— Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки.— Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? Оце "філ" так "філ", чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!..

Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мов у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї необачної обіцянки. Тут і компрометація, і втрата посади, і допитії, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться.

— Не поїду! — рішає він врешті.— Не поїду!

— Барині — ускакує служебка.— Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці...

— Дурна! — гримає на неї роздратований Макар Іванович і сідає за стіл.

— Що його зробить? — міркує він.— Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Усе ж краще, ніж компрометація...