А над ним на небі грали-мінилися зірки. Хмуркові здавалося, що він бачить, як декотрі з них спускаються аж до землі. Скільки ж їм там? Не злічити. От якби стати зіркою! До неї ніхто не добереться. Виблискують собі — далекі, вічні, а його ще до світання може вкусити отруйна змія, занести кудись вітер, засипати піском пустелі. "Нічого ж не знаєш напевне",— сумно відзначив Хмурко подумки. І нараз відчув, що втрачає вагу й злітає у височінь. Високо, вище, ще вище, до третього неба, до сьомого! Поруч нього піднімається ще одна зірка, а далеко внизу виблискує під місячним сяйвом пісок пустелі.
— Поглянь-но, як сяє! — захоплено вигукнув Смішко, але Хмурко від жаху заплющив очі: не дай боже впасти — й кісточок не зберуть! — І хоча він увесь тремтів од страху, але злітав бік у бік із Смішком усе вище й вище...
— О, до нас нові зірки прилетіли! — весело підморнув їм Місяць.
— Зірочки-красуні, наші сестрички! — закружляли навколо них зірки. Як срібло, видзвонювали їхні голоси, лагідними були їхні обійми.
Смішко від щастя розправив плечі й заблищав ще яскравіше, а Хмурко квапливо відлетів від збуджених зірок і нахмурився. Даремно зірки запрошували його до танцю. Він і далі хмурився на далекому західному краю неба... Там він хмуриться й досі.
Але влітку і в перші дні осені, коли зірки спускаються зовсім низенько і небо виповнюється їхнім сяйвом, дві зірки однакової величини й кольору довго затримуються над дахом маленького будиночка на вулиці Каштанів. Одна з них аж іскриться від радості, а друга весь час хмуриться і ледь зблискує.
Дітлахи з вулиці Каштанів піднімають тоді очі до неба й один з-поперед одного вигукують:
— Диви! Хмурко і Смішко!
Дорослі довго ходять мовчки й задумливо. А малеча шепочеться про те, що ті дві зірки частенько спускаються й перетворюються на хлопчаків, один з яких завжди похмуро дивиться собі під ноги, а другий весь час усміхається.