Хмари

Сторінка 3 з 4

Шевчук Валерій

Малишевич вийшов до бригадира на вулицю — посідали на лавку. Старий витяг кисета й туго загорнув нову цигарку. А коли засвітив сірника, обличчя його було наче кора столітнього дуба.

— Покайшлюєте, дядьку? — спитав Дмитро, закурюючи й собі. — Вам би під периною з бабою вигріватися.

— Коли б було шо кусать, то й лежав би, — буркнув Малишевич.

— То ви, може, хочете сказать, що в нас жизня нехароша? — примружив очі Дмитро.

Від річки тягло вологою, йодом і багном.

— Як болячка, — сказав Малишевич.

— Ти таво, дядьку, лучче не таво!

— А мені вже все-одно, — сказав старий. — Не сьогодні, то завтра дуба вріжу. Спати я не можу, того й кажу, що жизня як болячка. Бо воно болячка і є.

— А я думав, — показав зуби Дмитро, — тобі наші порядки не наравляться.

— І порядки як болячка, — незворушно сказав дід. —А чого? Бо світ — бардак! Чи нє?

— Ну, я на такі розговори не піду, — Дмитро випустив дим. — І вам такі розговори не совітую вести, як начальник ваш, пойняли, дядьку?

— Да, пойняв, — смиренно згодився Малишевич. —Кашель мене заїв.

Сидів згорбившись, підняв гострі горбики плечей і тримав між них голову.

— Все у вас в порядку?

— Хай йому трасця! — буркнув старий.

— Не пойняв? — звів брови Дмитро.

— Це я про свій кашель!

Він знову закашлявся. Звук розбивався об прибережні скелі і гучно хляпав по долині.

— На звалку мені вже пора, — сказав дихавично між приступами кашлю.

Дмитро кинув очима в небо, а тоді знову блимнув на старого.

— З вас хороший сторож, — сказав, криво всміхаючись. — Злодій здалеку почує, що не спите. Ви — як собака!

— Хай йому трасця! — повторив старий, віддихуючись.

— Курить вам нельзя, — наче й співчутливо мовив Дмитро. — Кидайте це грязне діло.

— Коли ж не кидається, — сипко прошепотів старий. — Сорок год смокчу ту заразу, то вже й смоктатиму, поки мене не висмокче. Чортяче зілля — це курево!

— Да! — сказав Дмитро. — Чортяче! Всі ми чортячі!.. Підвів з пилюки велосипеда й скочив у сідло. На

небі вже не було світлих ополонок з зорями. Хмари вже затягли весь його простір. Дмитро піддер голову і зиркнув угору — небо видавалося дивною мішанкою розшматованого клоччя. І він раптом здивувався сам на себе, на ту свою фразу про те, що всі ми чортячі, вона вирвалася з нього, як злиток слини, а що означає? Може, й справді, подумав він, люди Бога забули, а чорт залишився?.. І йому під серце раптом під-тисся якийсь недовідомий жах, ніби хтось чорний і невидимий підкрався до нього й дихнув йому зимним віддихом у потилицю...

Гупав підлогою чоботищами, рипнув дверима і з гуркотом їх причинив. Тоді випив кварту води, сів на стільця й подивився туди, де спала Тоська. Уявив, що бачив не раз: долішня губа відвисла, а обличчя немолоде, помережане біля очей і вуст зморшками. Тоді здалося йому, що хмари наповзли й сюди в цю хату, забили її по вінця, і це від того так важко тут дихається. Чорний, кошлатий настрій і досі його не покидав, — він подумав про недавню розмову з чортом. Чорт був у військовій одежі і з міліцейським кашкетом, мав холодні, майже неживі очі, і не так говорив щось йому, як наказував. Наказував, бо Дмитро все-таки якийсь начальничок, а раз так, то при потребі і коли щось не те почує, то має прийти за такою-то адресою і все, що почує, розкаже, бо це його, Дмитровий обов'язок, раз вліз він у начальнички. Отоді він уперше відчув, що починає божеволіти.

— Чорти, чорти, — сказав він, мотаючи головою. Чорти мені в душі колотяться.

— Га? — схопилася Тоська.

— То я, — мовив він.

Роззувався і з гуркотом кидав чоботи під стола.

— Не відійшло тобі? — сонно спитала Тоська, позіхаючи.

Він стояв біля неї — дихала теплом. Бліде світло наливалося в кімнату, очевидно, вийшов із хмар місяць. Дмитро стяг із Тоськи ковдру, Тосьчина сорочка блідаво в тому місячному світлі засяяла. Простягла ло нього руки, і він, падаючи на неї, відчув кислуватий дух її пахов. Увійшов у неї, і йому невідь-чого здалося, що цього мало. Отак би вплисти в неї цілком, усім єством, сховатися в глибині її нетр, зачаїтися, зменшитися і зникнути. Забитися в той чорний, солодкий, неозорий світ, щоб потім колись, в іншому часі знову вийти в цей світлий.

— Хороша ти баба, — сказав відкидаючись на подушку.

Тоська заблищала усмішкою, а він побачив, що навіть у темряві вона немолода.

— Хоч, оженимося, — мовив хрипко. — А то чоловік без баби, що валянок без калоші.

— Хочу! — тихесенько сказала Тоська.

— І пацанів заведемо, — мовив він. — Двоє. Чо в тебе не було дітей з тим першим?

— Молоді були, — шепнула вона. — Й чоловік не хотів. А тоді — завірюха.

— Да-м, — сказав він. — Діла!

— Полегшало тобі? — спитала вона, пригортаючись.

— Може, й полегшало. Це все чорти...

— Які чорти? — здивовано спитала.

— Хвостаті й рогаті. Лізуть у душу й колотять...

І знову важка хвиля затопила його. Ні, хмари ще не перейшли, та й не швидко іще перейдуть. Хмари жили в голові і в серці. Хмари були як сон із тими барвистими смугами і з обличчями, вилитими із води, що міняються і зломлюються. А може, й справді винуваті в усьому чорти, хвостаті й рогаті, котрі, наче смола, затікають у душу чи лізуть у неї, ніби таргани, і починають там творити казна-що. Починають свої скоки і геци, і людина не знаходить собі місця під сонцем, і людина зводить раптом до неба голову, і їй хочеться закричати, заволати туди, щоб спитатися, чому воно в світі так і як од того звільнитися? Чому людину раптом починає щось гризти, щось її з'їдає, і не має сили вона з тим боротися? Тоді вона й не бореться, а тихо починає опускатись у твань власного безсилля — ось що значить, коли чорти в душі колотяться...

Вранці вони лежали й перемовлялися. За вікном все ще колотилися хмари, навіть трохи дощем у шибки посікло.

— Ти б скінчив чоботи, — сказала Тоська.

— Сьодні кінчу... Нє, завтра.

— Обносився ти, хочу тобі нові штани купити.

— Штани в мене не таво, — засміявся. — їсти хочуть.

— Я тобі й нового піджака куплю.

— Ще цей добрий, — мовив він, потішений її увагою. — Треба піти березових чурбанців нарізати.

— А то нащо?

— Шпильок нема.

— Залежалися ми, а сніданку й нема, — Тоська вислизнула з-під ковдри, при сірому світлі її сорочка була несвіжа й також сіра, мнута. Він ляпнув її по задниці.