— А ми з своєю старою по-козацькій: підмостимо степового сінця в'язку, то й не мулятиме в клуби, — сказав Масюк.
— Еге... за сінце спасибі! Це добро коняче, а не людське. Я без перини зроду-звіку не засну й до світу: все мені щось муляє та й муляє то в клуби, то в литки, навіть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з собою за живоття мого небіжчика. Він на сіні, а я таки на перинці, — говорила Ликерія Петрівна, передаючи усякі клумаки та зашиті зверху полотном кошики.
— Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? — спитавсь Радюк.
— Понабирала усякого добра, бо тут у Києві злидні на злиднях та дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, — сказала Ликерія Петрівна. — Оце напхала мішок харчів для себе й погонича: і хліба й паляниць, і хліба і до хліба, і сала й масла, і цибульки й ковбасок, і шинку, і чаю й сахару і напекла маторжеників та мнишиків.
— Ого-го! цілий ресторан привезли з Масюківки! — жартувала Галя. — То ми до вас в гості!
— Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вітати, — сказала Ликерія Петрівна. — Он там в кошику й пляшка наливки, а друга — перцівки.
— Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцівки, бо тут у Києві горілка кат зна яка! Але тільки так, що й моя стара не бачила. Це потаєнці од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в Київ спасаться з пляшками.
— Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й собі, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка була за тебе й за зятя, — обізвалася Масючка й засміялась.
— Ну, то й гаразд зробили, бо дві пляшки якось лучче, ніж одна: не завадять нікому, — сказав Масюк.
— А я забрала й ложечки, і чайник, і блюдечка, і графин на воду, бо тутечки в їх в гостиниці все якесь нечисте та смердяче; заткнула в кошик на всякий випадок і дві столові ложки, — сказала Ликерія Петрівна.
— А то навіщо? — аж крикнув Радюк.
— Ат... так собі руки розхапались, то й капали в дорогу, що налапали, що було напохваті. Може, тут десь в монастирі трапиться громадський обід, то підемо з своїми ложками обідать. Адже ж на громадський обід в нас ходять з своїми ложками, — жартувала Ликерія Петрівна.
— Може, ви, Ликеріє Петрівно, взяли рубель та качалку, та макогін? — сміявсь Масюк.
— Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиниці. А що макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригінчого до тих голомшивих служників та поганяла б їх макогоном. Там такі убоїща, такі неросторопи, що ні в чому тебе не послухають, самі хати не виметуть і навіть тобі віника не дадуть. Хоч спідницею вимітай номер! Я таки вкинула в свій дормез новий віник з нехворощі.
І Ликерія Петрівна справді десь налапала під козлами нового віника й кинула наймитові на руки, на перину.
— На та постав там у хаті в куточку коло груби, а потім, як нагодишся в хату, то виметеш діл, — сказала панія Висока. — Я ще в той віник і полиню вмішала.
— Навіщо? — сказав Радюк.
— Бо тутечки того паскудства, блошиць та бліх, така сила, що без віника й не засну.
— То ви його держите в руках, чи кладете його собі в голови, чи що? — спитав Масюк.
— Де там! Кладу віник з полинем на ніч собі в ноги. Не так каторжні блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощі й полиню. Цим києм тільки й одіб'єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвідна. Бувала в бувальцях, ходила в світи, була в походах з небіжчиком та вешталась понад Дунаєм і за Дунаєм по всіх усюдах. Недоброхіть якось наберешся досвіду в усьому.
— Ну, та й запопадна ж ви людина! — сказав Радюк.
— А ви ж як думали, — обізвалась Ликерія Петрівна. — Ви думали, що я сяк-так? по-паничівській: вхопив капелюш та паличку та й дав драла в дорогу до Києва? Я з віником і за Дунаєм скрізь їздила, не то що в Київ.
— Глядіть лишень, Ликеріє Петрівно, щоб часом люди не підняли вас на сміх, що ви їздите на прощу з макітрами, з глечиками, та ще й з своїми віниками, — говорив, регочучись, старий Масюк.
— Смійтесь, смійтесь! "З посміху люди бувають", як кажуть в приказці. Далека дорога — це не жарти.
— Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку під сіном, сокиру, шнурки та паліччя! На возі сокири не кидай, бо ще хтось вночі поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києві тих злодіїв та торбохватів, хоч греблю ними гати! — гукнула Ликерія Петрівна до свого наймита.
Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузків, ще й чотири кілки.
— Навіщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та якогось кілля? — спитав Радюк з реготом.
— Та то Ликерія Петрівна хотіла в дорозі пуститься при нагоді на розбишацтво! — сміявсь Масюк.
— Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трісне вісь або поламається загвіздок. От тоді хоч пальцем затикай вісь, замість загвіздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу знайдете, не то кілка чи хворостину, а навіть стебло хмизу або дубчика? А коли вісь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й підправляй під вісь; бери коноплі, зсучи мотузка та й прив'язуй дрючка, під підтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлі-якого села або до корчми. Ой ви! вчені, та недрюковані! Ви подивіться під віз! — сказала панія Висока.
Радюк глянув під віз. Там і справді були прив'язані до підгерстя та до відтоків три чималі дрючки.
— Ото вам наука! Не їдь в степ без дрюка, — сказала Ликерія Петрівна.
— Ну, Ликеріє Петрівно! не дуже чваньтесь, бо і в мене в наточанці є й сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли хочете, позичу вам ухналів та цвяшків. Запас і справді біди не чинить, як кажуть в приказці, — обізвався Масюк.
Поскладавши усе добро на купи, усі рушили в гостиницю на другий поверх і зайняли три опрічні порожні номери підряд. Панія Висока та Масючка зійшли наниз командувать переносинами. Три наймити й два слимаки хапали усякі клунки, подушки та чемодани й перетаскували в номері. Переносини були довгі, аж обридли послушникам.
— Ой серце! боюся я за обрік, та за шорки й гнуздечки, та, сказати по щирій правді, й за коні, — бідкалась Ликерія Петрівна, — не дай господи, як у нас вночі злодії виведуть коні! Тут же брама роздзяплена сливе до світу! Як ми тоді в світі божому доберемось до Масюківки?