Пітер розстебнув шорти й задзюрив у воду.
Потім видряпавсь назад на стежку, а відтак ще вище, через смугу дерев на кручу й вийшов на відкритий простір. Ландшафт піднімався, зарості колючого чагарника та верболозу чергувалися з довгими кам'яними осипами. Він побрався вгору найближчим осипом: п'ятдесят, сто ярдів; озирнувшись, можна вже було побачити за деревами та валунами поруб під ріллю та річку, крихітні фігурки дітей коло води. Саллі лежала в тій самій позі; Пол з Аннабелою — під буком, вона кремова, він голубий, захоплені своїм високоцивілізованим заняттям.
Пітер шукав навпомацки сиґарети, потім згадав, що забув їх на підстилці; та й на дідька вони зараз? Спека. Він озирнувся й вирячивсь на сіро-червоно-жовтий стрімчак, деякі виступи вже відкидали тінь у призахідному сонці. Кути. Смерть. Пітер видрався ще ярдів на сто вище, де земля переходила в прямовисний кам'яний мур.
А зараз він обережно повертався до обніжжя стрімчака й пробирався над чагарем та спадом. Тут в'юнилася якась козяча стежка, чорнів старий послід. Річка в цьому місці віддалялась од стрімчака. Спека стала ще нестерпнішою. Пітер дивився вниз на дітей і вагався, чи не гукнути їх, видати який-небудь бойовий клич, щоб усьому цьому вже настав край. Яка різниця, хто що подумав, адже і так усе життя брьохаєшся в чужому лайні; щось улаштовуєш, тут підлизуєшся, там наганяєш постраху; сам по ходу складаєш для себе правила гри. Головне для режисера — настирливість, ніде не затримуйся, переїжджай з місця на місце; висмоктав увесь сік — мерщій на іншу квітку. І все ж ти гість. І Пол, попри всі його теревені, гарний хлопець. І позаздрити йому можна: добре влаштувався, тут і сам Пітер би, по суті, не відмовився осідлати коли-небудь таку собі Белу. Які очі: дражнять, чіпляють, сміються і ніколи до кінця не віддаються. Не знаєш, чого від неї чекати. Який сарказм, і нікого вона не одурить своїм награним простацтвом; півсотні таких, як Саллі, не варті її мізинця; а які балдіжні груденята були у вчорашній сукні.
Невисокий, сухенький чолов'яга, він обернувся, подививсь угору, на стрімчак, і мляво подумав: от було б, якби на мене скотилася яка-небудь каменюка.
***
Похітливе, як самець, сонце. Аполлон. І ти готова. Як у тому його вірші. Лежиш у білизні, відгородившись за темними окулярами та щільно замруженими повіками, відчуваючи наближення неминучого, паскудні місяці; ховаючись і чекаючи. Вже ось-ось. Думала про це навіть отоді, з Еммою, раз він тут і теж чекає, тепер уже з хвилини на хвилину. Ось чому не можеш терпіти інших, вони затьмарюють його, не розуміють, який він гарний, бо він надяг маску; такий не схожий на скелет. Навпаки, усміхнений, живий, майже плотський; а ще розумний, закличний. Зворотний бік. Тиша, чорна тиша. Навіщо дивилася в Еммині очі, навіщо озвалася на її "ми не любимо", видихнувши: так, так, так, ми не любимо. Безплідно. Вже хапалася за все, крім цього: боягузтва, чекання, коли і кортить, і страшно.
Смерть. І бугаєві набрехала, причина не в тому, що не знаєш, як втекти від теперішности, а в тому, що сама являєш собою всю прийдешність і всю минулість, учора й завтра; ось і виходить, що сьогодні — всього лише крихка зернинка між двома гігантськими невблаганними жорнами. Ніщо. Все минуло ще до того, як трапилось, існувало в словах, сухозлітці, брехні, забутті.
Чому?
Здитиніння. Треба триматися структур, певностей. Тлумачення знаків. Твоїм була альфа: навіть тут бачиш свою цінність (ще б пак!), рідкість. З усіма своїми цінними хибами, які теж бачиш. Ти вчинила жахливий злочин, і це доказ того, що ти бачиш, бо ніхто більше не визнає його існування. Ти підрубала гілку, на якій сиділа. Винесла сміття з хати. Не послухалась прислів'їв. Отже, треба довести, що бачиш. Тобто, що бачила.
Граматичні часи.
Забруднення, енерґія, населення. Всі Пітери і всі Поли, що не хотіли летіти геть. Умираючі культури, вмираючі землі.
Кінець Європи.
Смерть вимислу; втім, на це давно вже настав час.
І все ж лежиш, наче в романі письменника, якого встигла розлюбити, наче в мистецтві, що відмирає, розкошуючи похіттю та власним розтлінням; немов уже віддалася, ще не віддавшись, але знаючи, що це замишляється, доведено, неминуче. Як тоді, коли він узяв тебе на цвинтарі і написав "Любов серед могил". А тобі не сподобалось: цебто не сподобався вірш, а не любов.
Щоб жить, треба бути філософом. Це означає: треба не кохати.
Сльози жалю до себе самої, рука, схована в соромітному волоссі. Перенесення епітетів. Випалюй і винищуй, забороняй, скасовуй, руйнуй. Я не повернуся. Така, як є.
І Кетрін лежала, щось складаючи, сама розкладена, пишучи і описана, тут і завтра, у високій траві нового потаємного місця, яке вона собі знайшла. Молодий темноволосий труп з гірко викривленими губами; руки вздовж тіла, дію замінює думка про дію; у своїй неперевершеній білизні, очі за чорними віконницями.
Де все перевертається; звідки нема повернення. Чорна діра, чорна діра.
Така нерухомість, безвілля; недосяжна тінь; і водночас така сила і така врівноваженість.
Все ще не відчувалося і найменшого подмуху вітру, коли Пітер, який півгодинним перебуванням серед дикої прпроди анітрохи не розвіяв своєї нудьги, почав опускатися назад до товариства. Вони разом з річкою зникли з очей, коли сходив безладно усіяним валунами схилом до стада великих, слоноподібних валунів, що сягало аж до стрімчака. Зблизька валуни були неправдоподібно величезні. Між ними де-не-де розрісся чагарник. Треба було вертатися, шукати проходу. Наче в природному лабіринті, хоча стрімчаки за спиною допомагали приблизно визначити, в який бій іти, Пітер недооцінив відстань, козяча стежка мусила відхилитись од річки далі, ніж він думав. І тут він мало не наступив на змію.
Не встиг роздивитись, як вона зникла. Це мусила бути гадюка. Коли він повернеться і розповість про це, вона неодмінно стане гадюкою. Йому пощастило відірвати пагін від розрослого чагаря, і далі він рушив обережніше, водячи перед собою зеленою мітлою, наче міношукачем. Аж раптом його коротке випробування скінчилося. Він надибав на стежку, що спускалася вниз до річки, вона була заросла й покручена, але вела в потрібному напрямі. Ярдів на двісті-триста нижче він побачив верхівку Аннабелиного бука. Стежка стала похилішою й в'юнилася поміж масивних валунів, які містили слюду й поблискували на сонці. Враз, у затінений прохід між двома мегалітами, футів на сорок нижче, він побачив Кетрін.