— Ти їх украв?
— Вони належать мені. То хочеш чи ні?
— Чому ж не хотіти.
Вони ще шепотілися якийсь час, та врешті стало тихо, так тихо, що мене знову заколисав сон. Промінчик світла також зник.
Однак невдовзі мене знову збудили їхні голоси, знову промінь світла ліг на підлогу, наче широка риска, проведена білою крейдою. Я не зміг опиратися спокусі і зазирнув крізь щілину...
Теодозія, вбрана у свій буденний одяг, сиділа на краю ліжка, а поруч — Кирило, обіймаючи її за плечі.
— Облиш, — суворим голосом проказала красуня. — Я не хочу про це й чути.
— Чому ж, хіба ти мене не любиш? — запитав Кирило. — Хіба ти не моя?
— Я люблю тебе, — відповіла вона. — І ніколи не любила нікого іншого.
— Навіть свого чоловіка?..
— Я обрала його, бо в нього було гарне господарство, багато коней і худоби...
— А я його за те убив, — глухо додав Кирило.
— Гадаєш, я розгнівалася за це? — закопилила Теодозія верхню губу. —Відтоді я вільна і не марнувала часу, доки ти сидів у кайданах, гарно розважилася...
— Мовчи! — від люті аж жили нап'ялися на Кириловому чолі.
— Ну-ну... — вона глянула на нього і вперше за увесь час усміхнулася йому доброзичливо та співчутливо, потім поцілувала і схилила голову йому на плече.
— Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе люблю, — вела вона далі. — Через тебе я дала гарбуза одному дуже поважному панові, тільки через тебе....
— Чому ж тоді не хочеш стати моєю дружиною?
— Твоєю дружиною? — вдова глянула на Кирила і щиро зареготала. — Не сміши мене!
Кирило навіть не усміхався.
— Чому не хочеш? — запитав ще раз. — Скажи, тільки не бреши.
Теодозія не відповіла, вона зістрибнула з ліжка і почали сновигати кімнатою туди й сюди, її одяг сердито шелестів, груди бурхливо здіймалися й опускалися, а очі аж сипали зеленими іскрами. Напевно, так само бушувала у своїх покоях Катерина II того пам'ятного дня, коли Григорій Орлов намагався схилити її до шлюбу з ним.
— То коли ж священик має оголосити про наші заручини? — знову запитав Кирило гірко.
— Хай священик оголосить перед усіма в церкві, що ти дурень, чванькуватий дурень, закоханий дурень, а ще зарозумілий дурень...
— Хто з нас зарозумілий — я чи ти? — скрикнув Кирило. — Грай собі владарку, грай собі перед ким хочеш, тільки не переді мною, бо інакше... — він звів угору стиснутий кулак.
— Що — інакше? — красуня із сталевими нервами .без страху приступила ближче і зміряла Кирила зневажливим поглядом.
— Бо інакше так тебе провчу, аж дрантя летітиме, — знайшовся врешті на слово Кирило. — Ти, пихата чортице,., ти... ти...
— Усе сказав? — холодно запитала Теодозія. — Що ж, хочеш почути ще раз — слухай! Я пихата? Коли я відчиняю тобі двері, як ось це нині, це, по-твоєму, пиха?
— Ходи зі мною до священика, якщо маєш серце, — перебив її Кирило.
— Я тебе кохаю. Хіба цього не достатньо? — не зважала вона. — Кохаю тебе, злодія, негідника, але хай я буду проклята, якщо стану тобі дружиною.
— Але ж чому? Чому, шляґ би тебе трафив? Може, тому, що я відсидів через тебе у цюпі, бестіє?
— Ні, не тому, — відповіла Теодозія незворушно. — Ти був добрим і чесним парубком, та я не пішла за тебе; а тепер ти останній мерзотник, і я тим паче не піду за тебе, бо я щось таки маю за душею, а ти — нічого!
Кирило дико реготнув.
— Отож стара історія. Через маєтки ота пиха.
— Так, через маєтки, — відказала Теодозія із жорстокою відвертістю. — Мені належить цей млин, ці поля, луки і ліс, мені належать сімнадцять корів, вісім волів і четверо коней, птиці не зчислити, майже три тисячі гульденів вкладено у державні папери, котрі лежать отут, у скрині, а ти? Що маєш ти? Те, що украв в інших, до уваги не береться, отож, ти володієш лише своїм голим, неприкритим життям, ти — злодій, жебрак, злидар. Я б могла випхати тебе за двері, замість того, щоб цілувати...
— Мене! — Кирило враз зірвався на ноги, він аж кипів, зціпив кулаки. — ну то випхай... Спробуй лишень!.. — у грудях в нього хрипіло. — Ти справжня відьма. То для любощів я тобі добрий...
— Так... хоч я й сама не знаю, — вона зневажливо стенула плечима, аж я увесь похолов, сподіваючись найгіршого. — Але за чоловіка тебе не візьму. Скорше утоплюся або отруюся, ти, космацький збую!
— Але ж, Теодозіє... — Кирило враз обм'як. — Хіба ти не маєш серця? Як ти можеш так говорити зі мною, з тим... тим... — і він заридав.
—... що через мене волочив кайдани десять років, — вигукнула Теодозія. — Шкода, що не довше... Плач... Ой... умру зі сміху, — вона реготала, аж трусилася, аж зігнулася додолу.
— Смійся, смійся! — пробурмотів Кирило, тамуючи сльози. — Я ще змушу тебе заплакати, запам'ятай собі!
Теодозія ще якусь хвилю сміялася, потім її чоло спохмурніло, вона механічно стягнула на грудях лапсердак.
— Погрожуєш мені... може, пограбуєш мене? — запитала.
— Теодозіє!
— Уже заспокоївся?
— Дай мені свою руку, Теодозіє!
— На, маєш, цілуй! І проси у мене вибачення.
— Що тільки звелиш! — розбійник цілував її руку покірно і ніжно. — Пообіцяй хоча б, що не вийдеш за нікого іншого.
— Чом би й ні?
— Бо я цього не хочу, — Кирило тупнув ногою.
— Один уже оббиває пороги, Акентій Пров, — Теодозія з насолодою катувала його словами. — Добрий був би ґазда, як кажеш? Він сватається до мене.
— Оте старе опудало?..
— Зате він має вісімдесят моргів поля.
— І лисий...
— То й що, він багатий, має купу грошей...
— І що день Божий напивається...
— Якщо може платити, то хай собі п'є.
— Тільки спробуй вийти за нього... тільки спробуй, — голос Кирила тремтів. — Тоді побачимо...
— О! То ти ревнивий, бідако! — Теодозія схилилася над ним, мовби поцілувати хотіла, але натомість ляснула його по устах.
— Тебе це тішить?
— Так.
Кирило рішуче одягнув шапку і рушив до дверей.
— Коли ти знову прийдеш?
— Ніколи.
— Тоді, певно, завтра, закоханий простаку. Кирило хряснув за собою дверима.
— Ну, начувайся, я обітну тобі крила! — гукнула вона йому навздогін.
її сміх лунав уночі, наче регіт русалки, яка гойдається собі на гіллі при світлі місяця, загорнувшись у своє пишне золотаве волосся, хапає золотими тенетами свого переслідувача і душить у пристрасних обіймах, аж поки бідолаха не захрипить від лоскотів.