Теодозія владно вирвала мене з тих видінь наяву, запросивши до столу, де вже на глиняних тарелях стояла холодна печеня, сир та пляшка вина. Сама також сіла поряд зі мною на лаву і заходилася розпитувати про це й про се, як і годиться мудрій та обачній жінці. Вона запитала, чи добре чинить, продаючи своє збіжжя гендлярам із Пруссії, а коли я розповів їй про переваги такого торгу та похвалив добрі ціни, вона, усміхаючись, додала:
— Я теж так подумала і вже продала хліб. Хотіла тільки почути Вашу думку. Мене тішить, що я не помилилася.
Яка спокійна, ясна впевненість звучала в цих словах. Потім вона заговорила про політику, про останню війну, про райхстаґ та нові ліберальні закони.
— Ось і знову належить нам вибирати депутата, — сказала вона за якийсь час, мало не пронизуючи мене своїми ясними, зеленими очима. — Я теж маю голос, хоча й тільки за дорученням. Може візьмете його собі?
— З радістю, але що це Вам заманулося віддавати свій голос, Теодозіє?
— Бо знаю, що Ви не на боці поляків, тож користаю з нагоди, — вела вона далі. — Хотіла би почути Вашу думку, чи добре це, що наші українські повіти обирають здебільшого селян та духовенство?
— А я волів би почути, що про це думаєте Ви.
— Що думаю я? — жінка склала руки одна на одну на столі і лукаво поглянула на мене збоку. — Я вважаю, що слід обирати й селян, але тільки тих, котрі добре знають потреби селянина. Що ж до мене, то я охочіше вибирала б священиків, бо вони знають трохи більше за селянина, до того ж, надала би перевагу таким, які вже вивчилися, здобули вищу освіту і вміють зважити, що необхідне усім, дворянам, селянам та городянам. Обирала би тих, які завжди йдуть вперед, а не тягнуться цупасом, мов уперті телята: їх тягнуть що сили, а вони ані руш.
— Це мені подобається, Теодозіє. Бачу, Ви дуже вродлива, але й не менше розумна.
— Вельми вдячна за добре слово, — відказала вдова, зніяковіло мнучи рукав вишитої сорочки, і враз, опустивши очі, почала сміятися, аж я замилувався її гарними, великими, білими зубами. — Але нащо Ви мені це говорите... Ви... пан, а я...
Вона не могла вгомонитися, реготала, бешкетниця, і погладжувала себе по вилогах кептаря, а тоді піднялася.
— Вам час спати. Вибачте мою непоштивість. Уже, певно, недалеко північ.
— Лише десята година.
— То й добре.
Вона постелила мені у покої, де ми трапезували, чудове чисте, з духмяними пахощами сіна ліжко — такі уже нечасто стелять по наших галицьких обійстях — а замість ковдри дала великий ліжник.
— Де спатимете Ви, Теодозіє?
— Поруч.
Хата, як і в більшості наших заможних селян, мала два покої.
— Доброї Вам ночі, — мовила господиня. — І запам'ятайте свої сни. Усі вони збудуться, бо Ви вперше ночуєте під цим дахом. Добраніч.
Вона вийшла і зачинила за собою двері, але їй і на гадку не спало закласти засув. Я чув, як вона роздягалася і простягнулася на своєму ложі. Вона лежала собі спокійно, не турбуючись моєю присутністю; цій жінці не потрібний жодний захист, ні від чужих, ні від себе самої. Невдовзі вона уже глибоко й рівномірно дихала у спокійному благодатному сні. У всій хаті не чутно було ані звуку, окрім сумовитого шкряботіння домовичка...
Було уже поза північ, як я збудився від якогось виразного шуму. Міцні кулаки гатили й термосили дверима млина, а далі почулися сильні й рівномірні удари. Долинули голоси. Спершу, ще забамбурений зі сну, я нічого не зміг зрозуміти з їхньої розмови, та раптом до мене дійшло, шо з-за дверей лунає голос Кирила.
І ось — в цьому не було жодного сумніву — він благав упустити його до хати. Отож йшлося про Теодозію...Тепер я побачив цього дивного чоловіка в іншому світлі... І цю розумну, величаву, гордовиту жінку теж...
Як вона вміла насміхатися і збиткуватися, жорстока, мов чорт або ж кат, який жартами приправляє немилосердні удари батога.
Вона відмовлялася відчинити двері.
— Я розіб'ю тобі замки або двері, що тобі любіше! — кричав Кирило.
— Як твоя ласка, — відповіла Теодозія. — Але не забувай про собак, вони спущені, і досить мені гукнути...
— Впусти мене, Теодозіє, — заговорив тепер злодій трохи спокійніше. — Ти ж знаєш мене, коли я згораю від любові до тебе, то не існує в світі такої сили, що могла б мене стримати чи налякати.
— Ти п'яний, злодію, негіднику, ти! Забирайся геть, бо кликну собак!
— Я не п'яний, тільки закоханий, мов дурень, — відповів Кирило і гримнув у двері.
Красуня засміялася зневажливим сміхом, а тоді гукнула:
— Гей, Бальтазаре! Гей Султане, Султане!
— Не клич собак, бо я їх передушу або отрую.
— То що ж ти хочеш? — спитала насмішкувато.
— Я маю для тебе новини, ми собі поговоримо, не комизься. Ти ж знаєш не гірш від мене, шо я, злодій, негідник, не можу прийти до тебе, багачки, гордовитої вдови, при денному світлі, коли сяє ясне сонечко, а тільки вночі. Усе буде, як честь велить...
— І ти... ти говориш про честь, ти падлюко!
— Не базікай багато, краше впусти мене до хати, бо надворі холодно...
— Дай Боже, щоб ти замерз, — і знову вона засміялася і, регочучи, казала далі: — Не здіймай галасу, у мене спить пан, любий пан... не збуди мені його...
— Пан... у тебе! — гарикнув Кирило. — Невже ти не маєш жодного милосердя до мене?
— Немає у мене милосердя, — відповіла вона холодно, мов відрізала.
— Теодозіє!
— Що?
— Я стою тут, у снігу, на колінах, — благав Кирило. — Прошу тебе, на Бога, пусти мене до хати.
— Ось так. Тепер ти розмовляєш зовсім по-іншому. Тепер ти приборканий, вовче...
— Відчини мені.
— Якщо тобі так вже хочеться...
Вона підвелася, зашарудів одяг. Промінь світла впав до моїх ніг, щойно тепер я помітив, що стіни мають щілини. Ось відсунули засув, заспівав ключ у замку, жінка штовхнула ногою одвірок, двері зі скрипом відчинилися, і до хати багатої вродливої вдови увійшов Кирило-злодій.
— Тепер задоволений? — спитала вона насмішкувато. — Так тобі подобається?
— А тобі хіба ні? — відказав Кирило.
— Тихо! У сусідньому покої справді спить один пан.
— Що за пан?
Вона назвала моє ім'я.
— Він? Як на мене, то бажаю йому солодких снів, я його добре знаю, дуже добре. Я вклонюся перед ним, жінко, аж до землі. Хочеш коралів, великих червоних коралів?