На чолі стола сиділи молодята, а кожний з гостей статечно підходив до них і передавав якийсь подарунок. Останнім підвівся з припічка, де він сидів самотою, Кирило і з вишуканим поклоном під загальний напружений смішок простягнув їй свій дарунок — маленький вишитий пантофель.
Потім усі гості підвелися і, галасливо повторюючи побажання, випили за здоров'я молодих, а останні краплі на денці вихлюпнули до стелі.
Настала' ніч.
Ларіон напився вже до нестями, коли, обвивши свою дружину за стан, викинув повний келих у вікно, аж забряжчала розбита шибка, і крикнув:
— Пора, дівчата, пора!
Одразу ж змовкли музики. Дружки випровадили молодь, шо веселилася й танцювала у сусідній кімнаті, приготували молодятам весільне ложе, а співачки виводили тим часом стару сумовиту й невимовно гарну пісню для нареченої. Кирило підвівся, швидко вихилив дві чарки горілки, а тоді вистрибнув на стіл посеред мисок, бутлів та чарок, які враз затанцювали, попадали додолу і з дзвоном порозбивалися, наче на кораблі, що потрапив у шторм.
Почулися крики, сміх та прокльони, та ось крізь них пробився дзвінкий голос Кирила.
— Я хочу заспівати вам весільної, — вигукнув він. — Замовкніть усі!
Кирило тупнув ногою по столі, аж жовтава горілка бризнула в обличчя молодій подружній парі та гостям.
На якусь мить запанувала цілковита тиша, Теодозія грізно підвелася з-за столу. Кирило стояв, не зводячи з неї погляду, схрестивши над нею руки і заспівав сороміцької:
Горда пава, горда пава Посватала одуда. Віть, віть, віть, віть!
— Віть! Віть! Віть! — вторував, регочучи, хор.
— Одуда, — лепетів Ларіон, не випускаючи свого ослона, його очі оскліли, наче в мерця.
— Одуда, — повторив Кирило. — Кого ж іще? І співав далі:
Та хоч і мав він пишний чуб, пишний чуб Вона розкаялася враз! Ой ураз! Віть! Віть! Віть! Віть!
— Віть! Віть! Віть! — насміхався хор.
— Хто тут одуд? — верескнув Ларіон, встав, але знову гупнув на стілець, та врешті спромігся звестися на ноги, опершись руками на стільницю.
— Ти одуд, хто ж іще? — викрикував Кирило. — А ця пихата пава взяла тебе, бо ти багатий, а я — жебрак, злидар, злодій. Однак весільне ложе приготували для мене, бо я її любчик!
Знявся жахливий гармидер, Ларіон схопив Кирила за ногу, але той штовхнув жениха на підлогу, скочив на нього і заходився топтати. Гості накинулися на одурілого від Любови та ревности розбійника, випхали його з хати, нагородивши численними штурханами в спину.
— Ну, я вам відплачу! Усім відплачу! — видушив із себе Кирило, задихаючись.
Старости підвели Ларіона, якому текла з носа кров.
— Отак йому! — ревів Ларіон. — На зло! Ходи, Теодозіє, голубко моя, любко, моя паво! Ходи, ходи, не бійся, дружби стануть на сторожі, парубки і наймити також. Спустіть собак! Спустіть собак!
— Та шоб я боялася! — заговорила Теодозія. — То ти не бійся, у мене вистачить мужности на двох.
Старости, дружки та співачки оточили молодят колом і з урочистими співами повели їх до весільного ложа.
— Кирило! Кирило! — почулося зненацька і гримнув регіт. Я пропхався вперед. На стіні, в узголів'ї ліжка висіли велетенські оленячі роги.
— Це Кирило зробив!— крикнула розгнівана Теодозія, та враз засміялася і стала клясти, далі сміючись. — Щоб тобі добра не було, злодію, негіднику! Щоб тебе чорти вхопили!
Ларіон, засліплений вином та горілкою, приніс гак і шматок за шматком розмолотив глузливу емблему, не пощадивши й стіни.
Охоплений невизначеною тривогою, я вийшов з хати і подався на пошуки Кирила.
Його не було ні вдома, ані в корчмі, ніде. Без наміру, скорше механічно, я повернув до млина Теодозії. Його білі стіни мерехтіли у темряві, з одного вікна блимнуло червоне світло... А там... блимнуло і біля стодоли... Ще якась мить... ось черкнуло кресало, зайнялася губка і освітила бліде спотворене обличчя Кирила, який міцно тримав у зубах куцу люльку...
То була лише мить...
Мене охопив страх...
— Кириле! — крикнув я. — Кириле!
Ніхто не відповів, тільки млинове колесо лопотіло далі, і шумів потік.
На чорному небі зблискували поодинокі сумні зірки. Звідкись на стежці з'явився великий білий пес і хрипко гавкнув... Світло у млині погасло...
Я поволі побрів до нашої садиби, якусь хвилю ще постояв на сходах, дивлячись у бік млина, ніби сподівався там щось побачити. Була тепла запашна ніч, тиха і темна. Не те, щоб панувала цілковита пітьма, але все довкола втратило евої контури, збилося у темне клубоччя, навіть найближчі предмети, здавалося, плавали у глибоких чорних водах. Жодного світла, ні місяця, ані зір, навіть світло у господі молодят погасло.
Та враз угору вирвалося полум'я, лизнуло язиком чорне небо і стало рости, рости... А невдовзі залило загрозливою червінню увесь небокрай.
Моє передчуття!
Я гукнув наймита, звелів сідлати коня і розбудив челядь. У ту ж мить задзвонили дзвони на дзвіниці нашої сільської церкви.
— Горить! — крикнув я кучерові, який, ще заспаний, з розчухраним волоссям, підбіг до мене. — Де б це могло бути?
— Так, горить, — потвердив він .
— Де це?
— Млин Теодозії.
Я швидко скочив у сідло і помчав туди, наша челядь — за мною з палицями, кошами, гаками та драбинами. Дорогою я зустрів селян із нашого села, які поодинці або групами поспішали на пожежу з інструментом для гасіння на плечах. Ніхто не зронив ні слова, але кожен квапився, як міг, більшість не мала часу навіть одягнутися, настільки великою є сила єднання громади. Яке ж прагнення до взаємодопомоги живе у нашому народі!
Три вогненні стовпи уже здійнялися до неба, а на них чорним дахом опиралася хмара густого диму. Дзвони голосили, собаки гавкали по селу, тупіт кінських копит, голоси, крики в далині...
Я один з перших досяг млина.
Вогонь охопив водночас хату, стодолу та стайню. Густий сірий дим огорнув будівлі звідусіль, клубочився по землі і поволі повз далі. Полум'я швидко бігло по дерев'яних вибілених стінах, прошмигувало між балками, вихоплювалося з вікон та дверей, рвалося крізь дах.Іскри й дрібні віхтики палаючої соломи літали у повітрі, падали на луку і лежали там схожі на великі вогненні ниті, падали у потік, який одразу їх поглинав, на колеса млина, які продовжували й далі свою монотонну роботу, хоча вогонь вже охопив стоки і поки що з лютим шипінням відступав тільки перед водою, аби з новою силою кинутися вперед.