— У степ ходив?
— Ні.
— І дарма. Я ж тобі кажу: там для тебе багато цікавого.
— Я сходжу. Потім.
Корній доїв їжака та знов узявся за тюбики.
— Придумав, де тобі хотілось би побувати?
— Ні. Тобто так.
-Ну?
Що б йому такого збрехати? Нікуди мені зараз не хотілося, мені б тут, з оцим будинком розібратись, і я бовкнув:
— На Місяці…
Він здивовано поглянув на мене.
— Які проблеми? Нуль-кабіна — в саду, довідник із шифрами я тобі дав… Набирай номер та вирушай.
Здався мені цей Місяць.
— І вирушу, — сказав я. — От тільки калоші взую…
Сам не знаю, звідки ця фразочка в мене взялася. Ідіома, напевно, яка-небудь. Засадили вони її мені в мізки, і тепер вона час від часу в мене вистрибує.
— Що-що? — запитав Корній, скинувши брови.
Я промовчав. Тепер от на Місяць треба. Якщо вже сказав, значить, доведеться. А чого я там не бачив? Взагалі-то, звісно, поглянути не завадить… Подумав я, скільки мені ще тут потрібно побачити, і в очах мені потемніло. І це ж тільки побачити! А треба ще запам'ятати, укласти все в макітрі цеглинка до цеглинки, а в макітрі й так усе перемішалося, ніби я тут сто років уже вештаюсь, і всі ці сто років удень і вночі мені показують якесь божевільне кіно без початку й кінця. Він же нічого від мене не приховує. Нуль-транспортування? Будь ласка! Пояснює про нуль-транспортування. І ніби зрозуміло пояснює, моделі показує. Моделі розумію, а як працює нуль-кабіна — ні, хоч кілок на голові теши. Викривлення простору, зрозумів? Або, скажімо, про цю їжу з тюбиків. Три години мені пояснював, а що в голові лишилося? Субмолекулярне стискання. Ну, ще розширення. Субмолекулярне стискання — це, звичайно, добре і навіть чудово. Хімія. А от звідки шмат смаженого м'яса береться?
— Ну чого засумував? — запитав Корній, витираючись серветкою. — Важко?
— Макітра болить, — сказав я зі злістю.
Він гмикнув і почав прибирати зі столу. Я, звісно, як і годиться, попхався йому допомагати, та тут у них і одному робити нічого. Всього й прибирання: посеред столу лючок відкрити й усе туди поспихати, а вже закривати й не треба, само закриється.
— Ходімо кіно подивимося, — сказав він. — Один мій знайомий чудову стрічку зробив. У старовинному стилі, плоску, чорно-білу. Тобі сподобається.
— Про що? — запитав я мляво. Ніякого кіно мені не хотілося. Мені було не до кіно. І так навкруги суцільне кіно. У стилі божевільної маячні. Кольорове і випукле.
— Про війну теж є, — сказав він. — Щоправда, події там відбуваються в середньовіччі…
Одним словом, довелось мені відразу сісти і дивитися це кіно. Веремія якась. Про кохання. Кохають там одне другого двоє аристократів, а батьки проти. Є там, звичайно, кілька місць, де б'ються, але всі на мечах. Знято, щоправда, чудово, в нас так не вміють. Там якщо один другого штрикнув мечем, то вже без обману: лезо зі спини на три пальці вилізло і ніби навіть димиться… От їм ще, мабуть, для чого потрібні раби. Занудило мене від цієї думки, я ледве витримав до кінця. До того ж курити хотілося дико. Корній, як і Гепард, куріння не схвалює. Запропонував навіть вилікувати від цієї звички, та я не погодився: від мене первісного одне це, може, тільки й залишилося… Словом, попросив я дозволу піти до себе. Почитати, кажу. Про Місяць. Повірив. Відпустив.
І зайшов я до своєї кімнати, ніби додому повернувся. Я її відразу, як приїхав, для себе переобладнав. Теж, між іншим, намордувався. Корній мені, звичайно, все пояснив, та я, звичайно, нічого до пуття не зрозумів. Стою посеред кімнати і репетую, як псих: "Стілець! Хочу стілець!" Тільки потім потроху пристосувався. Тут, виявляється, репетувати не треба, а треба тільки тихесенько уявити собі цей стілець в усіх подробицях. От я і уявив. Навіть шкіряна оббивка на сидінні продерта, а потім акуратно залатана. Це коли Заєць, пригадую, після походу відразу сів, а потім устав і зачепився за оббивку гачком від кішки. Та й усе інше я влаштував так, як у Гепарда в кімнатці: ліжко металеве із зеленою вовняною ковдрою, тумбочка, залізний ящик для зброї, столик із лампою, два стільці та шафа для одягу. Двері зробив як у людей, стіни — на два кольори, оранжевий і білий, кольори його високості. Замість прозорої стіни зробив одне вікно. Під стелею почепив лампу з бляшаним абажуром…
Звісно, все це декорація: ні бляхи, ні заліза, ні дерева — нічого цього насправді нема. І зброї в мене, звичайно, ніякої в залізному ящику нема — лежить там один-єдиний мій автоматний патрон, який у кишені куртки завалявся. І на тумбочці нічого нема. В Гепарда стояла фотографія жінки з дитиною — розповідали, що дружини з донькою, сам він про це ніколи не говорив. Я теж хотів поставити фотографію. Гепарда. Яким я його востаннє бачив. Але нічого в мене з цього не вийшло. Напевно, Корній правильно пояснив, що для цього слід бути художником чи там скульптором.
А загалом мені моя комірка подобається. Я тут відпочиваю душею, бо в інших кімнатах — як у чистому полі, все наскрізь прострілюється… Щоправда, подобається вона тут тільки мені. Корній подивився, нічого не сказав, але, по-моєму, він залишився невдоволений. Та це ще півбіди. Хочете вірте, хочете ні, але ця моя кімната сама собі не подобається. Чи самому будинку. Чи, зміїне молоко, тій невидимій силі, яка всім тут керує. Трішки відвернеш увагу, зирк — стільця немає. Або лампи під стелею. Або залізний ящик перетвориться на таку нішу, в якій вони свої мікрокниги тримають.
От і зараз. Дивлюсь — нема тумбочки. Тобто тумбочка є, але не моя тумбочка, не Гепардова, та й взагалі не тумбочка. Казна-що — якась напівпрозора споруда. Дякувати Богу, хоч сигарети в ній залишились як були. Рідні мої, саморобні. Ну, сів я на свій улюблений стілець, закурив сигаретку і цю саму споруду знищив. Чесно скажу — із задоволенням. А тумбочку повернув на місце. І навіть номер пригадав: 0064. Вже й не знаю, що цей номер означає.
Ну, сиджу я, курю, дивлюсь на свою тумбочку. На душі стало спокійніше, в кімнаті моїй приємна напівтемрява, вікно вузьке, відстрілюватися з нього добре у випадку чого. Було б чим. І став я думати: що б це мені на тумбочку покласти? Думав-думав і надумав. Зняв я з шиї медальйон, відкрив кришечку і вийняв портрет її високості. Обростав я його рамкою, як зумів, прилаштував посередині, закурив нову сигаретку, сиджу й дивлюсь на прекрасне обличчя Діви Тисячі Сердець. Усі ми, Бійцівські Коти, до самої нашої смерті — її лицарі та захисники. Усе, що є в нас хорошого, належить їй. Ніжність наша, доброта наша, жалість наша — все це в нас від неї, для неї та в ім'я неї.