Тут накрило нас другою чергою. Знесло мене в канаву, перекинуло через голову, повен рот глини, очі забило землею. Тільки на ноги підвівся — третя черга. І пішло, і пішло…
Ракетомет ми все-таки на колеса поставили, скотили у канаву, і один бронехід я спалив. Тарганів стало вже двоє, куди подівся третій — невідомо.
Потім — відразу, без переходу — я опинився на дорозі. Попереду ціла купа смугастиків — близько, зовсім близько, поруч. На їхніх клинках криваво виблискував вогонь. Над вухом у мене оглушливо торохкотів кулемет, у руці був ніж, а біля ніг моїх хтось смикався, піддаючи мені під коліна…
Потім я старанно, як на полігоні, наводив ракетомет у сталевий щит, який насувався на мене з диму. Мені навіть чулася команда інструктора: "По бронепіхоті… бронебійним…" І я ніяк не міг натиснути на спуск, бо в руці моїй знову був ніж…
Потім раптом настав перепочинок. Були вже сутінки. Виявилося, що ракетомет мій цілий, і сам я теж цілий, довкола мене зібралася ціла купа дикобразів, чоловік десять. Усі вони курили, і хтось тицьнув мені до рук флягу. Хто? Заєць? Не знаю… Пам'ятаю, що на тлі палаючої хати за тридцять кроків чорніла дивна постать: всі сиділи або лежали, а цей стояв, і складалося таке враження, нібито він чорний, але голий… Не було на ньому одягу — ні шинелі, ні куртки. Чи не голий все-таки?.. "Зайцю, хто це там стирчить?" — "Не знаю, я не Заєць". — "А де Заєць?" — "Не знаю, ти пий, пий…"
Потім ми копали, поспішали як могли. Це було вже якесь інше місце. Село було вже тепер не збоку, а попереду. Тобто села більше не було взагалі — купи головешок, зате на дорозі палали бронеходи. Багато. Кілька. Під ногами хлюпотіла болотяна юшка… "Оголошую тобі подяку, молодець, Коте…" — "Даруйте, Гепарде, я щось погано розумію. Де всі наші? Чому тільки дикобрази?.." — "Все гаразд, Гаґу, працюй, працюй, хоробрий брате, усі цілі, всі в захваті від тебе…"
…Ага! Вліпив! Прямісінько в тупе рило. Задкує, осідає на корму, викидає в чорне небо сніп іскор. Біжать, біжать! "Коте, праворуч. Праворуч! А-ап!.." Праворуч нічого не бачу, та й не дивлюсь. Розвертаю туди ствол, і раптом з чорно-червоної муті просто в лице злива рідкого вогню. Все відразу спалахує — і трупи, і земля, і ракетомет. І якісь кущі. І я. Боляче. Пекельний біль. Як барон Треґґ…
Калюжу мені, калюжу! Та ж тут калюжа була! Вони в ній лежали! Я їх туди поклав, зміїне молоко, а їх у вогонь треба було класти, у вогонь! Нема калюжі… Земля горіла, земля диміла, і хтось раптом з нелюдською силою вибив її в мене з-під ніг…
Розділ II
Біля Гаґового ліжка сиділо двоє. Один — сухорлявий, з широкими кістлявими плечима, з великими кістлявими лапами. Він сидів, закинувши ногу на ногу, обхопивши коліно маслакуватими пальцями. На ньому був сірий светр з вільним коміром, вузькі сині штани незрозумілого покрою, не формені, та червоно-сірі плетені сандалі. Обличчя було гостре, засмагле, з приємною твердістю в рисах, світлі примружені очі, сиве волосся — безладною, але водночас якоюсь акуратною копицею. З кутика в кутик великого тонкогубого рота пересувалася соломинка.
Інший був добряк у білому халаті. Обличчя в нього було рум'яне, молоде, без жодної зморшки. Дивне якесь обличчя. Тобто не саме обличчя, а вираз. Як у святих на давніх іконах. Він дивився на Гаґа з-під світлого чуба, який звисав на чоло, й усміхався, наче іменинник. Дуже був чимось задоволений. Він і заговорив першим.
— Як ми почуваємося? — поцікавився він.
Гаґ уперся долонями в ліжко, зігнув ноги в колінах і легенько переніс зад до узголів'я.
— Нормально… — сказав він здивовано.
Нічого на ньому не було, навіть простирадла. Він поглянув на свої ноги, на знайомий шрам вище коліна, помацав груди і відразу ж відчув під пальцями те, чого раніше не було: два заглиблення під правим соском.
— Ого! — сказав він, не стримавшись.
— І ще одна в боці, — зауважив добряк. — Вище, вище…
Гаґ намацав шрам у правому боці. Потім він швидко оглянув голі руки.
— Стривайте… — пробурмотів він. — Я ж горів…
— Ще й як! — скрикнув рум'яний і руками показав — як. Виходило, що Гаґ горів, як бочка з бензином.
Сухорлявий у светрі мовчав, роздивляючись Гаґа, і було в його погляді щось таке, від чого Гаґ підтягнувся і промовив:
— Дякую вам, пане лікарю. Довго я був без пам'яті?
Рум'яний добряк чомусь перестав усміхатись.
— А що ти пам'ятаєш останнє? — запитав він майже улесливо.
Гаґ наморщився.
— Я підбив… Ні! Я горів. Вогнемет, напевно. І я побіг шукати воду… — Він замовчав і знов обмацав шрами на грудях. — Тієї ж миті мене, мабуть, і підстрелили… — сказав він невпевнено. — Потім… Він замовк і глянув на сухорлявого. — Ми їх затримали? Так?.. Де я? В якому шпиталі?
Однак сухорлявий не відповів, і знову заговорив добряк.
— Та як тобі сказати… — Мовби у скруті, він із силою погладив себе по круглих колінах. — А ти сам як думаєш?
— Винуватий… — сказав Гаґ і спустив ноги з ліжка. — Невже так багато часу минуло? Півроку? Чи рік… Скажіть мені прямо, — почав вимагати він.
— Та що там час… — сказав рум'яний. — Часу ж пройшло тільки п'ять діб.
— Скільки?
— П'ять діб, — повторив рум'яний. — Правильно? — запитав він, звертаючись до сухорлявого.
Той мовчки кивнув. Гаґ посміхнувся поблажливо.
— Ну гаразд, — сказав він. — Ну добре. Вам, лікарям, видніше. Зрештою, яка різниця… Я би тільки хотів знати становище на фронті і коли я зможу повернутись у стрій…
Сухорлявий мовчки пересовував соломинку з одного кутика рота до другого.
— Я ж можу сподіватися знову потрапити до своєї групи… у столичну школу.
— Навряд, — сказав рум'яний.
Гаґ тільки глянув на нього і знову став дивитися на сухорлявого.
— Та ж я — Бійцівський Кіт, — сказав він. — Третій курс… Маю подяки. Маю одну особисту подяку від його високості…
Рум'яний захитав головою.
— Це несуттєво, — сказав він. — Не в цьому справа.
— Як це — не в цьому справа? — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт! Ви що, не знаєте? Ось! — Він підняв праву руку і показав — знову ж таки сухорлявому — татуювання під пахвою. — Якщо ви спробуєте запхати мене куди-небудь каптером, будете відповідати! Мені потискав руку його високість, особисто! Його високість подарував мені…