І тут я впіймав себе раптом на тому, що посміхаюся на всю морду. Ні-і, панове, ще не все закінчено. Вірні, непереможні шмаркачі не підведуть. Не підводили там, не підведуть і тут. Повернувсь я на бік і заснув, чим і скінчилася ця моя пригода.
Ця скінчилася, зате інші почалися, бо тиха наша хатинка раптом заворушився. Раніше було як? Поснідаємо ми з Корнієм, потеревенимо хвилин двадцять про те, про се, і все, аж до обіду я сам. Хочеш — спи, хочеш — книжки читай, хочеш — голоси в домі слухай. А тут — не знаю, чи то хтось цей їхній гадючник розворушив, чи то в них перепочинок якийсь закінчився, та тільки стало в нашому будиночку тісно.
А почалося все з того, що вирушив я до цього коридору подивитись, як там моє листування. Чесно кажучи, нічого нового я побачити не сподівався, однак дивлюся — хо! — відгукнувся мій математик. Відразу під моїм питанням цими ж акуратненькими маленькими літерами було виведено: "Твої друзі у пеклі". Отакої! Що ж це виходить? "Хто ти, друже?" — "Твої друзі у пеклі". Отже, їх тут кілька… Чому ж не пишуть, хто вони? Бояться? І чому у пеклі? Нормальній людині тут, звісно, не солодко доводиться, але — у пеклі… Я глянув на ці фарбовані двері. Може, там в'язниця? Або що-небудь гірше? Що ж ви, хлопці, путнього нічого не написали? Ні-і, цей коридорчик треба взяти під нагляд. Та це потім, а що мені зараз написати? Щоб вони відразу все про мене зрозуміли… Ч-чортяка, не знаю я цієї математики. Може, в них у цій формулі все зашифровано. Напишу-но я їм, хто я, щоб вони знали, з ким мають справу і на що я здатний. Напишу я їм… Я дістав припасений недогризок олівця і нашкрябав друкованими літерами: "Бійцівський Кіт ніде не пропаде". Дуже мені сподобалось, як я це вигадав. Будь-кому зрозуміло, що я — Кіт, що я бадьорий і готовий до дій. Парашутистів цих я в гробі бачив, нічого вони мені тут не зроблять. А якщо це пастка і затіяв цю перекличку Корній — що ж, будь ласка, нічого такого я не написав.
Гаразд. За коридорчиком цим ми постежимо. А зараз прийшла пора поглянути, що ж у них за цими дверима. Недовго думаючи, взявся я за ручку й потяг її на себе. Відчинилися. Я думав — там кімната якась буде, чи коридор, чи сходи… ну що в людей за дверима буває? Так от, там нічого цього не було. Камера там була. Три на три. Стіни чорні, матові. У стіні навпроти стирчить кругла червона кнопка. І все. Нічого більше в цій камері не було. Я коли цю камеру побачив — відразу перехотів туди заходити. Та ну їх, думаю, к бісу, чого я у цьому склепі не бачив? Кнопок червоних я не бачив, чи що?
Стою я в нерішучості і раптом чую ззаду — голоси. Близько. Можна сказати, поруч. Ну, думаю, здається, влип. Причинив двері, зуби стиснув, обертаюсь. Передньому по горлянці та — в сад, думаю, а там шукай вітру в полі…
Але виявилось, що це не парашутисти. Вивертає у коридор із-за рогу якийсь чоловік з візком, з такою собі платформою на колесах. Я запхав руки в кишені й отакенькою лінькуватою ходою подався назустріч. Коридор широкий, розминемося спокійно. А він уже близенько зі своїм візком. Глянув на нього — зміїне молоко! — чорний! Мені спершу навіть здалося, що в нього взагалі голови немає, потім, звісно, придивився і бачу: є голова. Але чорна! Не тільки волосся, а й щоки, вуха, чоло, а губи червоні, товстезні, білки очей так і виблискують, і зуби теж. Це ж з якої планети його занесло сюди такого? Я притиснувся до стіни, щосили намагаючись дати дорогу, — проходь, мовляв, не затримуйся, тільки не чіпай… Але не так все склалося. Звісно ж, він разом зі своїм візком зупиняється біля мене, осліплює мене своїми білками та зубами і хрипким нутряним голосом промовляє:
— По-моєму, це типовий алаєць…
Я глитнув, киваю.
— Так, — кажу. — Алаєць я.
І він починає розмовляти зі мною алайською, але вже не хрипким басом, а приємним таким, нормальним голосом — тенором або, я не знаю там, баритоном.
— Ти, — каже, — напевно, Гаґ. Бійцівський Кіт.
— Так точно, — кажу.
— Ти, — запитує, — з Центру зараз?
Ну що я йому відповім?
— Аж н-ніяк, — кажу. — Я сам собою…
Я вже розгледів його і бачу, що чоловік як чоловік. Ну, чорний… Ну то й що? У нас на островах голубі живуть, і ніхто їм в ніс не тицяє. Одягнений нормально, як усі тут одягаються, — сорочка навипуск, короткі штани. Тільки чорний. Весь.
— Ти, може, Корнія шукаєш? — запитує він.
Співчутливо так запитує. Зовсім як Корній.
— Вигляд у тебе якийсь скуйовджений, — каже.
— Та ні, — відповідаю я з досадою. — Це я спітнів просто. Гаряче тут у вас…
— А-а… Так ти б мундир свій скинув, чого ти в ньому прієш… А Корнія ти поки що краще не шукай, Корній зараз страшенно заклопотаний…
Чисто так розмовляє алайською, між іншим, грамотно, і вимова в нього така столична, з придихом. Стильно розмовляє. Ну, пояснює він мені щось про Корнія, де зараз Корній і чим він займається, а я все позираю на його візок і, чесно вам скажу, хлопці та дівчатка, нічого вже не чую, що він там мені говорить.
Значить, так. Ну, візок — він і є візок, не в візку справа. А от на цьому візку лежить у нього величезний, нібито шкіряний мішок. Шкіряний і ззовні ніби маслом облитий, коричневий такий, неначе куртка бронехідника. Зверху він, значить, гладенький, без жодної зморшки, а внизу весь якийсь зім'ятий, весь у зморшках і складках. І ось там, у цих самих зморшках і складках, я ще від самого початку помітив якийсь рух. Спершу думав — видалося. Потім… Одним словом, там було око. Відірвіть мені руки-ноги — око! Якась складка там розсунулась тихенько, і глянуло на мене велике кругле темне око. Сумне таке й уважне. Ні, хлопці та дівчатка, дарма я сьогодні в цей коридор пішов. Воно, звісно, Бійцівський Кіт є бойова одиниця сама собою й таке інше, та все ж таки про такі зустрічі в статуті жодним словом не йдеться…
Стою я, тримаюся за стінку і знай собі товчу: "Так точно… Так точно…" А сам думаю: забери ти це від мене, ну, справді, чого ти тут стоїш? І зрозумів мій чорний, зрозумів, що мені треба перепочити. Каже хрипким басом:
— Звикай, алайцю, звикай… Ходімо, Джонатане!
А потім по-алайськи нормальним голосом:
— Ну, бувай здоровий, хоробрий брате… Ух як тебе скрутило. Та не бійся ти, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж не джунглі…