Обпікаючи руки супом, я побіг назад. Повз перший тор-РППИЙ апарат мене пропесло, як пушинку. Вируюча беводпя ише здалеку посварилася па мене хижо, загнутим гачком гнебеня: "Ось я тобі, шмаркачу!" Ось і другий апарат. Ще метрів з десять шляху, не обгородженого леєрами, і можна вважати що я вдома. Есмінець зненацька повалило в різкому крені. Полундра! Проте, не випускаючи бачка, я так і ігобіг у море! Зупинився на планширі борту і навіть зазирнув туди звідки люди не повертаються. На моє щастя, наступна хвиля кинула есмінець на другий борт. Мене разом 8 бачком притисло спиною до апарата. Хряснувся. Але бачка не випустив. Зіщулившись у кріслі навідника, на апараті сидів Дрябіп. Він, недовго думаючи, гупнув мене кулаком по потилиці:
— Не лови гав, роззяво! Біжи швидше!
За хвилину, мокрий до рубця, загубивши казенну шапку, я поставив бачок з супом перед стерновими. Зробивши ще кілька складних акробатичних вправ, я все-таки вилив перший ополоник супу на голову свого старшини Курядова, після чого прямо з бачка хлюпав кожному суп у миски.
— їжте,— говорив я,— а мені чомусь не хочеться...
Я забув сказати, що в Лебедева був ігідлеглий, також аншютист, якийсь Іван Васильович Іванов. Моя бабуся, з псковських селян, родом з того ж Дідовицького району, звідки Іванова призивали на флот. Незважаючи на близьке земляцтво, наші взаємини аж ніяк не можна було назвати теплими. Іванов запідозрював, що я цікавлюся гїроностом а якоїсь таємничої кар'єристичної пожадливості. До того ж він вважав: юнга не гідний навіть зав'язувати йому шнурки на черевиках.
Ось і зараз усі сьорбали суп і мовчали, а Іванов сьорбнув ложку й заявив:
— Щось суп не такий сьогодні. Рідкий і холодний. Довелося зізнатися, що півбачка супу при крені я вихлюпнув за борт. А море одразу щедро наповнило його.
— Якщо хочете, я знову збігаю! Тут недалеко... Лебедев подивився на Іванова і сказав твердо:
— Леєри арубані. Шкафут кригою взявся. Не треба! Рисову кашу з ковбасою я приніс уже без пригод.
* цьому випадку бачок можна було тримати однією рукою,
а другою — самому триматися. Помити посуд — дрібниця: Залишаючи кубрик, Курядов сказав мені:
— Ти виспись. Сьогодні тебе за стерно ставитимемо... Ілюмінатори в морі задраєні намертво. Денного світла
не побачиш. Щоб вахтові відпочивали, освітлення вирубане горять лише сині нічні лампи. В цьому синьому мертвотному світлі через лаз, бачу, повзе до нас шифрувальник. От людина! Живе в салоні, ходить по килимах, спить на перині, а по їжу до нас бігає. Він навпомацки знайшов мене:
— Гей, юнго! їжа залишилася? Чи вже все вмолотила? Я кивнув йому на шафу біля лагуна, там лежали про запас хліб з маслом і цукор. Потім запитую шифрувальника:
— Есмінець наш куди нарізає?
— А яке твоє діло? — відповів він мені, жуючи.
— Але ти ж знаєш, куди-йдемо?
— Ще б пак! Я та командир. Знаємо. А ти вилежуйся. Здається, вилежуватися — це єдине, на що я був здатен.
Хитавиця повністю знесилила мене.
Та ось клацнув динамік, па палубу прямо з містка ввірвався шум моря, в тріскотняві й свисті почулися голоси сигнальників, і вахтовий офіцер оголосив:'
— Юнго Ее Огурцов, заступити на ходову вахту.
Відірвав я голову від рундука й опустив її знову. Здається, не підвестися. В давньому флоті таких, як я, били ланцюжком. Лупцювали доти, доки від гострого болю матрос забував про муки хитавиці. Тоді він вставав і йшов на вахту. Це жорстоко, але ішиого виходу не було, бо флоту баласт не потрібен. Кожен мусить виконувати свою роботу. А я підвестися не міг. Виходить, усі мрії — за борт?
Невмолима трансляція повторила:
— Юнга Ес Огурцов, тебе чекають на містку.
Я підвівся. Все двигтіло й тремтіло навколо мене — в гуркоті, в тумані. Пішов до трапа. Ось воно, море! В цілковитій темряві проносилися паді мною чорні туші хвиль, серед яких зовсім загубився "Грізний".' Серед стихії він здавався маленьким і безсилим. На зрізі півбака стирчали дула зенітних ерліконів. На їхніх круглих барбетах, з ніг до голови обплутані телефонними дротами, сиділи зепїтшікн й поволі вкривалися льодом. Крізь ревище вітру я почув, як вони мені гукнули:
— ...бережно... тра-апі-і... виля... миє.
Це був иайнебезпечніший трап на есмінці — в тому місці, яке часто обмивала хвиля. Але його не обминеш, якщо хочеш попасти на місток. Я все-таки опинився під накатом, і як мене не зірвало тоді з трапа — досі не розумію. З гірким ""тдасмаком у роті, вмить пронизаний вітром, я проминув ще отири трапи й вибрався на платформу містка. Ось де ви-йдувало! Внизу — це так собі: жартн, дитяче лепетання. Амплітуда коливання містка значно шнрша, ніж у НИЖНІЙ частині корабля. Під забризканим склом скажено стрибала стрілка кренометра. Дійде до упору й заніміє там. ніби застрягла. Сильний крен! Біля візира з нічними світлофільтрами, вдивляючись у морок і сльоту, зігнувся вахтовий офіцер. За крила містка чіплялися, щоб не випурхнути через борт, сигнальники, 3 висоти містка есмінець був схожий на вузьке довге веретено, що пронизувало божевільний хаос води та холоду. Зверху особливо помітно, як його сталевий корпус прогинається на хвилі, ніби багнет,— зігнеш його, але не зламаєш...
Я увійшов у ходову рубку і лише тут помітив світло: картушка репітора випромінювала слабке сяйво. Під маскувальним ковпаком тремтливо здригалася риска нашого курсу. Курядов стояв за маніпуляторами, а в кутку рубки лежали якісь кожухи. Від сильного крену мене так і кинуло на цю купу. А звідти почувся сонний голос командира есмінця:
— Чого це ви... Чи вже ноги не тримають? Курядов цикнув на мене:
— Дай поспати людині.— Після цього віддав у моє розпорядження маніпулятори.— Забирай у мене есмінець,— сказав він.— Здаю курс в дев'яносто два градуси. Хвиля б'є нас по правій вилиці... Врахуй це!
Руками в рукавицях я обхопив держаки й вахту прийняв:
— Єсть дев'яносто два. Єсть по правій вилиці... врахую. Старшина з рубки не пішов, корегуючи мої рухи.
— Якщо почнеш психувати, це одразу позначиться на курсі. Есмінець дама дуже нервова й почне "нишпорити"...
Що я бачив зараз? Переді мною погойдувався затемнений екран ночі,^ на якому стихія прокручувала один і той самий безкінечний фільм. На тлі чорноти та гуркоту хвиль іноді вихоплювався гострий ніж півбака есмінця, який уперто різав хвилю. Дві бокові гармати притисли свої стволи до палуби, щоб у дула не набралася вода.