— Ага, попався! — кажуть мені.— Зараз тебе на півбак виведуть, до гюйс-штока прив'яжуть і тарахнуть з п'яти-дюймівки прямою наводкою... У нас зі шпигунами розмова коротка.
Я пішов до "смерша" в поганому настрої, ішов по червоних килимах, немов по болоту. 3. буфету долинав передзвін посуду — вістові готували офіцерам вечерю. В кают-компанії ввімкнули радіолу, і звідти зринала мелодія:
Відцвіли вже давно хризавтеми в саду...
Несміливо постунав я в двомісну каюту. "Смерш" був здоровило, під стелю зростом, у званні каштана другого ран-
^. А сам вій стояв переді мною в сорочці з засуканими Ьу'кавами — от-от зацідить у вухо! Однак зустрів він мене, ніби давнього друга.
. — А-а-а,— зрадів.— Заходь, заходь, юнго... Дай-но я подивлюся на тебе, на недоростка.— Взяв мене за підборіддя й подивився в очі: — Як живеш? — запитав коротко, але Ьуворо.
Ш — Дякую. Живу. Не вмираю. В ■— А що думаєш?
В ;— Про ЩО?
С — Взагалі... про життя, про війну...
і — Нічого не думаю,— ухилився я від прямої відповіді. І На це мені було заявлено з чарівливою щирістю:
— То ти, виходить, дурень? Як можна жити в такий час і нічого не думати? Вибач, шановний, але все-таки хоч інколи задумуйся,— попросив мене "смерш".— Жарти та сміх залишилися за бортом. Тут тобі не ансамбль пісні й танцю... Життя на "смінцях дуже серйозне. За кожну провину треба відповідати.
— Єсть,— сказав я, згадавши про триклятий спирт. Зовсім несподівано прозвучало запитання "смерша":
— Бабусі вже написав чи ще не зібрався?
— Збираюся.
— Напиши! — дружньо порадив мені "смерш".— Тільки пе лякай її зайвою романтикою. Тобі романтика, а бабці страх господній. Захочеш фотокартку їй вислати — вишли. Але сфотографуйся обов'язково без головного убору.
— А чому так? — запитав я. Стрічкою своєю я пишався й мені було б шкода, коли бабуся не дізналася б, що її онук став "грізним".
— На стрічці ж назва есміпця написана. Військову таємницю розголосиш. Я тобі по-дружньому раджу — на довбешку свою нічого не надівай...
Двомісна каюта, в якій жили "смерш" і парторг есмінця, нагадувала купе. Над одним ліжком розташувалося друге. М'яке світло. Електрогрілки. Шафа. Вмивальник.
— Я тебе покликав ось чого,— сказав капітан другого рангу.— Будеш у нашій каюті прибирати...
Я вже опанував собою, прогнав страх і зізнався капітану другого рангу, що спочатку боявся до нього йти. Розповів, як милили мені голову на Соловках. "Смерш" есмінця засміявся и без великої' поваги висловився про свого солове-цького колегу. Ввечері на другій палубі, де жили комендори, н спостерігав, як "смерш" забивав козла з матросами. А мічмап Холін, старшина мінно-торпедної команди, покрикував на нього, як на приятеля:
— Куди ти знову зі своїм дублем прешся? Я тобі шістку скинув, а ти знову з дублем... Кумекати треба!
"Смерть шпигунам" програв і за домовленістю поліз під стіл, ледь проштовхуючись між вузенькими ніжками а комендори при цьому били по столу кулаками, вигукуючи:
— Козел! Козел! Козел!..
Пізніше я в Курядова тихенько запитав:
— Цей "смерт", певно, за нами стежить?
З незворушністю справжнього помора старшина відповів:
— А як же інакше? Така в нього посада. За це він і гроші одержує. Ти ще до Ваєніи не доїхав, як вїп уже твою біографію вивчив і все твоє життя до деталей зпає...
— А які ж тут шпигутш? Кого вій ловити збирається?
— Тобі цього не зрозуміти... Он на "Розводящому" відкрили для ремонту кожухи турбін. Потім закрили. Механіку спало на думку: дай-но ще раз перевірю. Відкрили кожухи знову. А там, між лопатями, лежить гвинтик. Малесенькій";, як шпилька. Якби вони пустили пару з котлів на турбіни — все, ювелірної роботи лопаті иолетіли б до бісової матери Мабуть, знайшовся гад, який гвинтик туди підсунув. Розумно діяв. Якби не зняли вони кожух запово — есмінець до кінця війни к стояв би на причалі.
До кубрика зайшов після вахти сигнальник. Скинув кожух, сів на рундук, стяг із себе ватяні штани.
—■ Промерз до кісток! А машини в нас на підігрів ставлять.
— Якщо ставлять, значить, підемо,— озвався Курядов.
Відбій дали за годику до півночі. Вперше у житті (скільки було тоді для мене "вперше в житті"!) я прив'язував до підволока своє ліжко. Залізти в цей гамак з налуби ніяк пе міг. Залазив на ліжко з обіднього столу. Есмінець погойдувався біля пірса, погойдувався і я, лежачи на корковому матраці у своїй затишній колисці.
— Ну, як там тобі? — запитували матроси.— Напевне, приємно?
— Пречудово! Ніби на дачу приїхав...
Курядов як надстроковик лежав на ліжку з пружинного сіткою. Він сказав мепі:
— Дачники ми ляше на базі. А в поході — гірші від собак бродячих. Де притулишся — там і добре. По два тижні ватянки не скидаємо. Сигнальники навіть сплять у шапках. Дозволяється в поході тільки послабити ремінь. Це, братику, ти ще відчуєш!
Опівночі я разом зі своєю "дачею" обірвався з-під стелі, вдарившись потилицею об залізну палубу. Всі в кубрику прокинулись, увімкнули світло.
Сонні моряки галасували:
Що сталося? Ніби пряме попадання!
_ 4^ це юнга... відбомбився вдало. Ліжко звечора погано пришвартував, від хитавиці кінці ослабли і віддалися. Спімо, хлопці!
Але спати пе довелося. У відсік, пронизуючи команду тривогою, через динамік увірвався голос вахтового офіцера:
_ Корабель до походу та бою приготувати. Негайно.
Дзвінки, дзвінки, дзвінки... Дзвони гучного бою!
Гуркочуть трапи, вивергаючи через люки матроса за матросом.
Всюди на есмінці брязкають кришки горловин — іде задраювання.
Офіцерів не можна було впізнати. Вони скидалися на ведмедів, волохатих і гладких, у хутрових канадках з каптурами, па ногах—штормові чоботи, білі від засохлої солі, а мідні застібки на них — зелені від дії морської води на мідь.
Штурман перехопив мене па трапі:
— Послухай, юнго! Молодим притаманно сунути свого носа куди не треба. Попереджаю: в морі виправляти помилки нема коли, бо будь-яка з них закінчується... кепсько. Тримайся міцніше!
— Єсть — триматися міцніше!
— Добре, якщо зрозумів. Не намагайся пробігти під хвилею. І не такі орли, як ти, пропадали. З морем не жартують! А по верхній палубі пересувайся, наперед розрахувавши час проходження хвилі. Затям: тп — міноносний, а це дуже ризикована професія на флоті, де люди взагалі звикли ризикувати. Зрозуміло?