Хто побачив дим голубуватий, Що вставав клубками на воді, По дорозі піде він проклятій — По дзвінкій, морській, навстріч біді.
Е. Багрицький
Ось вони — погойдуються біля пірсів, підсосуючи в свої днища прісну воду й тягучий мазут. У них вузькі й хижі корпуси^ розхитані від вібрації на високому форсажі, вм'ятини в бортах від штормів та бомбувань. Інколи вони, зальо-дянілі, пливуть в океані, ніби живі айсберги, і під вагою крижаних бурульок лопаються тонкі антени. їхні похилі палуби дрібно здригаються від роботи турбін, а теплі маси повітря переміщаються над ними шарами.
Це і є есмінці — мої улюбленці.
З трепетом ступив я на палубу "Грізного".
Перше враження — всі заклопотані, й нікому нема до тебе діла. Друге враження — все тут не так, як пишуть у книжках. Не так гадалось. Не так і мріялося. Відполірована сталь палуби де-не-де взялася іржею, залита мазутом. Холодно, але не часто зустрінеш матроса в бушлаті. Команда в робах, і подоли голландок майже до колін. В багатьох у зубах або в кишенях — викрутки. По трапах бігають, немов мавпи, майже не торкаючись руками поручнів. А трапи — як стіна, майже вертикальні. Тра-та-та-та! — і вже злетів нагору. Тру-ту-ту-ту! — і він уже внизу...
Граючись ланцюжком дудки, до мене підійшов розсильний.
— У першу палубу,— сказав він мені.
Ще одна новина. Скільки існує відсіків, стільки й палуб. По суті будь-яке приміщення на кораблі — це і є палуба. Моряки, спускаючись у кубрик, кажуть: "Я іду на палубу",— і називають її номер.
Тримаючи в руці речовий мішок, я крокував по рейках мінної доріжки. За мною бігло кудлате цуцепя й нюхало мої вузенькі штани. На трапі, який веде на півбак, цуценя відстало. Йти було слизько. Я опинився в носі есмінця, а там — люк. Почав опускатися по крутизні спиною паперед, мене ляснули знизу:
К — Корова!
^Стрімголов скотився вниз, випустивши мішок, а мені сказали.^^ скелет. Розкидається тут маслаками!
Я потрапив у тамбур люка, звідки двері вели до баталер-ки ніби до магазину: біля ваг з гирями стояла людина в білому халаті й напружено різала ножем мерзле масло:
— А де тут перша палуба? — запитав я її.
— Нижче. Чи не бачиш люка?
Зазирнув я в круглий люк, а там повно картоплі...
— Це провізійна. А ти лізь у квадратний.
Через квадратний люк я нарешті потрапив до кубрика, що мав стати моєю оселею. У трубах парового опалеппя висвистувала пара. Вздовж бортів, оббитих пробкою, стояли рундуки, а над ними висіли старшинські ліжка, закинуті на ланцюгах до перегородки. Чисто й прохолодно. Якийсь матрос розмовляв по телефону.
_ Це ти — юнга? — запитав він, стромляючи трубку
в замок, який клацнув.— Дзвонив штурман. Кидай манатки і йди до нього в каюту.
Я кинув на рундук речі й повернув назад до трапа, і — Куди ти? Ось так ближче...
Матрос відкинув у перегородці горловину лазу — трохи ширшого від ілюмінатора, і я просунувся в нього головою вперед. При цьому мої руки вперлися в лінолеум палуби другого кубрика, —а там з мене реготали комендори:
— Глянь! Якийсь дивак з'явився...
Тепер я міг повзти лише на руках, як це роблять дїти-повзунці. Моя корма застряла в першому кубрику, і там товариші не розгубилися. Схопили мене за штани і втятлн назад.
— Телепню! — — було сказано мені.— Нас тут живе тридцять'чотири бойових номери. Якщо кожен номер буде так вилазити за бойовою тривогою, то німці нас одразу потоплять і правильно зроблять... Дивись, як треба вискакувати!
Підстрибнувши, матрос ухопився за край стандартного ліжка, що висіло над лазом, і — не головою, а ногами — так і в'їхав у лійку горловини, лише сорочка напузнрилась на ньому. Ну, мені до цього ще дуже далеко... Я пройшов через два кубрики й по трапу дістався знову під півбак. Стало зрозумілим розміщення головних носових відсіків. Розсильний відчинив нереді мною масивні броньовані рхєрі кают-компанії й сказав коротко:
~~ Другі праворуч. Штурман Присяжнюк. Ноги витри.
Червона доріжка килима вела в затишшя офіцерського гуртожитку, звідки долинали звуки роялю. Коридор закінчився. Ось і штурманська каюта. Штурман Присяжшок сказав мені:
— Належить відрекомендуватися командирові. Ходімо.
З коридора кают-компанії трап веде до салону. А там килим лежить значпо розкішніший. Четверо дверей оздоблені майстерною інкрустацією по дереву на тему російських народиш: казок.
Тут живуть матрос-шифрувальпик, замполіт, командир і його помічник. Присяжшок провів мене до салону, вмостився в кріслі, взяв цигарку.
— Ось він! — сказав комусь, закурюючи та щулячись від диму.
Салон розділяла навпіл штора яскраво-синього оксамиту, обабіч неї ВИСІЛИ бронзові канделябри. Штора раптом відсунулася, ніби завіса в театрі, і я побачив командира есмінця. Сподівався зустрітися з велетнем, чубатим, з бородою, 8 кулаками, пемов два гарбузи. Але капітан 3-го рангу був трохи вищий від мене; з круглим обличчям, рожевощокий, як хлопчик, а рідким світлим чубом. Він потер свої пухкі руки й мовив весело:
— З юнгами ще не служив. Спочатку розкажи про себе.
Офіцери вислухали мене. Ледь помітними натяками намагалися з'ясувати глибину моїх знань. Швидко намацали дно, і тут командир насторожився.
— А що це в тебе на голові?
— Бантик,— кажу.
— Який ідіот це придумав? Не вистачало, щоб у моїй команді люди з бантиками ходили... Зняти!
— Єсть зняти! — зрадів я.
— Видайте йому звичайну стрічку.— Присяжнюк кивнув.— І хай хлопчина постажується в Курядова, а потім подивимося... Завтра,— сказав мені,— ти одержиш бойовий номер і тебе включать у розклад. Щоб ти зпав, де перебувати в час тривог — бойової, водяної й пожежної, при авралах і прибиранні.
З салону ми вийшли разом зі штурманом. Він підштовхнув мене до командирського трапа, який виводив офіцерів на місток:
— Старшина стернових Курядов там...
Іще три трапи, і я нарешті міг огляпути свій есмінець в висоти містка. Вахтовий сигнальник стояв у великому кожусі.
— Тобі скільки років? — запитав вів мене.
— П'ятнадцять. ; t
_ У-у-у,— завив сигнальник і підняв комір кожуха.
Дуло на'містку відчутно. Старшина Курядов, мій безпосередній начальник, одягнений у ватянку, па ногах — величезні валянки в червоних калошах. Був вііі місцевий —