— ['ей, де тут блокадникїв годують за разовим?
Була вже друга година ночі, коли вони, виснажені й стомлені пошуками, пірнули в теплу щедроту барака, над дверима якого висів напис: "Харчувальний пункт № З".
— Синку,— ожила мати,— а ешелон наш знайдемо?
За вікнами барака було так темно, хоч в око стрель. Савка розумів: мати боїться за нужденне майно, що залишилося в теплушці. Там у неї навіть швацька "головка", відкручена від машинки "Зінгер". А от Савці нічого не шкода, окрім двох великих зошитів, списаних ним з любовним стараниям. По праву вважав він себе автором двотомної праці з військово-морської справи; картинками та кресленнями прикрасив свої рукописи. ,
їм подали гороховий суп. Савка їв поволі, як і всі блокадники, маленькими ковтками, з дивовижною бережливістю до хліба. Спочатку виїдав ріденьку юшку, щоб потім порозкошувати гарячою гущею. Старенька подавальниця по-доброму зауважила Савці:
— Любий, не залишай гущу на друге. Буде й каша.
— А яка, бабусю?
— Пшоняна. З свинячим смальцем... Не скривдимо вас! Дехто за столами барака помер, не доївши своєї пайки
на разовий талон, і тепер смирненько, нікому не заважаючи, сидів за ентним столом — поряд з живими. Але до раптової смерті в дорозі вже звикли.
Зворотний шлях до станції був значно важчий, і мати дедалі частіше сідала на землю. Нести її було Савці не під силу, бо н він ослаб. А на сортувальній стільки колій і стільки ешелонів, що, здавалося, в нічній темряві вони вже 'ніколи не знайдуть свого вагона. Перелазити через високі тамбури вони вже не мали сил, а тому Савка волоком тягнув матір через рейки, під вагонами.
— Наш чи не наш? — запитувала мати з землі.
Всі теплушки здавались однаковими, як горох з одного поля.
— Знайдемо,— відповідав Савка.— Без нас не поїдуть.
Він знову пірнув під важку платформу, на якій виблискував інеєм промерзлий танк, погрожуючи темряві хоботом гармати. Схопивши матір за комір пальта, Савка потяг її через рейку. Але сортувальна жила своїм часом, своєю напругою. Т ледве вдалося йому перетягти матір через рейку, як спрацював невблаганний розклад. Здалеку вже накочувався передзвін буфариих тарілок — усе ближче й ближче... Ударі Ешелон рушив.
— Ма-мо! — несамовито закричав Савка.
Велике колесо платформи чорною тінню підкрадалося до матері, яка долілиць лежала поперек рейки. Сидячи навпочіпки під платформою, Савка намагався стягти матір на шпали. Але останні сили покинули його, і хлопчик з жахом дивився, як наїжджає повільно й невідворотно жирне колесо, розливаючи в темряві неживі запахи мастила й кіптяви...
— Мамо, вставай! Бо ж розчавить!
Мати кволо підвела голову. Колесо вже придавило полу маминого пальта... Але тут знову почувся дзвінкий перебій буферів. Савка не одразу зрозумів, що ешелон ще пе рушив — вів лише набирав розбіг для далекої дороги. Колесо почало відкочуватися назад, звільняючи притиснуту до рейки полу пальта. Вони припали до шпал, а над ними, стрімко нарощуючи швидкість, перекочувалися вагони, теплушки, цистерни й платформи.
Савка бачив між колесами, що бігли по рейках, вузький тунель, наповнений брязкотом та завиванням грімкотливого заліза. Ось уже заяснів просвіт у кінці тунелю, під останпім вагоном. Савка не встиг відхилитися — величезний гак зчеплення, що метлявся у хвості ешелону, сильно вдарив його в плече, проволочив по шпалах.
Яскраво виблискували зорі. Було тихо, коли Савка опритомнів, а вдалині ще миготів червоний вогник ешелону. Одразу заболіло плече, але він підвівся. Підійшов до матері. Вона лежала на шпалах.
— Ходімо І — сказав Савка.
...Цієї ночі він виразно відчув, що дитинство закінчилося. Настала інша пора життя. Він ще не знав, як її назвати, але в ній треба було знайти своє місце...
А на грандіозному перегоні Вологда — Архангельськ життя одразу стало веселіше. І хоча до сніжку за вікнами поїзда ще не торкнулося березневе сонце, вороння щосили раділо, здіймаючи галас над лісовими галявинами. Та й вагон був уже не теплушка, а справжній купейний далекого прямування — з —полицями для спання, навіть із дзеркалами. Військові пригостили Савку грудочкою цукру, і він охоче повідомив їх:
— Ось везу.... маму! Вже недалеко залишилося.
— До Архангельська?
— Так.
— До рідних, напевне? 1
Савка показав конверт останнього листа, що надійшов від батька.
— І адреса є — номер польової пошти. Він у мене не будь-хто там, а комісар!
— Це постать,— оцінили його батька військові.— Але, любий, номер польової пошти — це ще не номер будинку,
— Я знайду. Тільки б в Архангельськ швидше... А там буде по всьому!
Ось і кінець дороги. Вокзал — на лівому березі Двіни, а місто — на правому. Мосту через річку нема, й пасажири дружно тупотять по підталій кризі. Навіть не віриться, що там, па отих вулицях, у хитросплетінні корабельних щогл, десь тепер перебуває Савчин батько, який ще не знає, що вони вже тут, лише на протилежному березі... Савка склав докупи всі речі на пероні вокзалу, зверху посадовив матір, бона тицьнула кулаком у синій клунок, перевіряючи:
— Чи машинка ще тут? Начебто є...
Перед тим як піти, Савка якнайсуворіше наказав їй:
— Ти сиди, доки я тата знайду. Головне — стережи чемодан — у ньому мої твори.
По слизькій, проторованій санчатами стежці він з'їхав з берега на лід річки. Де ж шукати батька? Даремно він розпитував перехожих, показуючи їм конверт:
— Де тут знайти — ось, за таким номером?
— За номером? Не знаю,— відповідав кожен з перехожих. > "
А один навіть покрутив конверт у руках, потім сказав:
— Ну й комік же ти, приятелю!
Зайшов Савка й на пошту, де вистояв довжелезну чергу, щоб запитати знову про те ж саме. Але й тут на нього чекало глибоке розчарування.
— Щодо номерів польової пошта довідок пе даємо...
Його вже хитало. Від холоду. Від голоду. Від недосипання. Дуже боліло плече, й Савка помітив, що пальці лівої руки ледве розтуляються.
У безлюдній ощадкасі, куди. Савка' зайшов погрітися, за скляними віконцями сиділи дві кралі. Залізна грубка люто вистрілювала, багряні іскри.
— Що тобі тут треба? — запитали кралі.
— Хіба не можда? — відповів запитанням Савка.
— Можаа. Тільки ж не поцуп чого-небудь.