Рой знав, що робить мій батько, але я все ж відповів йому: "Продає дрова".
— То що, хіба це причина, щоб принижувати людину?
Але я його вже не слухав. Я відчув, що вудлище моє здригнулось: у мене почало клювати. Я уявив собі, як риба збоку бере наживку, тягне її, ще не торкаючись гачка. Я завмер, чекаючи. І тут все й сталося.
— Подивись на свою волосінь, — кажу я Рою.
Він глянув на берег і побачив, що вербова гілка, до якої він прив'язав свою жерлицю, висмикнута з землі і вже лежить біля самої води. Але не встиг він ще одійти від мене, як я відчув сильний ривок — дивовижний ривок, — смикнув вудку вгору, щоб підсікти рибу, але вудлище зігнулося і мало не зламалось. Тоді я збагнув, що це моя велика тріска.
— Ти зачепив мою волосінь, — загорлав мені у вухо Рой. — Мою рибу впустиш!
— Та в мене риба, в мене! — кричав я йому у відповідь, щосили вчепившись у вудлище й ледве не падаючи у воду.
— Ні, це ти зачепив мою волосінь. Давай сюди вудку.
Червоний, з розкуйовдженою чуприною, він притупцював на корчі.
— Ти мені порвеш волосінь! Куди ти тягнеш? Упустиш рибу!
Я не мав часу дивитися ще й на Роєву волосінь. Я старався не впустити ту рибу, яка натягувала мою волосінь, і водночас бути якнайдалі від Роя, щоб він не міг відібрати у мене вудку.
— Та ти що це, справді? — сказав Рой і міцно ухопився за моє вудлище. — Зараз же відпусти. От я зламаю це вудлище об твою спину.
Риба тягла, вудлище вигиналось. Рой і я міцно тримались за нього.
Потім Рой розмахнувся і штовхнув мене з корча назад, просто у воду — там було мілко, — а коли я вибрався звідти, він уже намотував волосінь на котушку, повільно посуваючись до берега і виводячи за собою рибу. Я підбіг і хотів забрати в нього вудку, але він відштовхнув мене і витягнув рибу на берег.
Так і є, справжня муррейська тріска, величезна, вагою навіть більше, ніж двадцять фунтів. Рой тягнув її вгору, далі від води, а вона била хвостом і роззявляла пащу. Я вхопився за волосінь — тепер уже ясно було, хто з нас піймав цю рибу.
— Мій гачок! Моя волосінь! — закричав я на Роя, мало не плачучи. — Ти витягнув мою рибу!
Це його волосінь зачепилася за мою і зіпсувала всю справу. Але я кричав йому тільки одне: "Ти витягнув мою рибу!"
— Та ти що, здурів? — розсердився Рой, і я подумав, що він зараз мене знов ударить. — Хто витягнув цю рибу? У тебе б сили не вистачило, ти б сам звалився в ковбаню і рибу впустив би.
— Ти витягнув мою рибу, — повторював я. — Ту саму, яку я так мріяв піймати.
— Ось ти й піймав її, — сказав Рой і наступив на тріску, щоб витягти з її пащі гачок.
— Ні, це ти піймав!
— Але ж вона була на твоєму гачку, — тепер він уже сміявся.
— Це все одно! Витягнув її ти. Виходить, ти й піймав. Ти забрав її в мене. Витягнув мою рибу.
— Та візьми її собі, будь ласка.
— Тепер вона мені вже не потрібна. Я сам хотів піймати її.
— Тьху, чорт! Ти ж її й піймав! Можеш усім казати, що це ти піймав її. Я нічого не скажу.
— Все одно! — горлав я. — Том Вудлі сам піймав свою п'ятнадцятифунтову. Ну навіщо ти мені перешкодив? — Я не те щоб плакав, а просто кричав на Роя, тому що підчепити коли-небудь ще одну таку рибину годі було й сподіватись.
Рою раптом стало мене шкода, і він сказані
— Ну годі, Едгаре, чого там.
І тоді я вилаявся, довго й закрутисте.
Рой знов розсердився і жбурнув у мене грудкою глини.
— Ти вкрав мою рибу, — сказав я, відбігши вбік. Мені хотілося образити його.
— Забирай до бісового батька свою рибу! — закричав він.
— Не хочу, — відповів я і кинувся тікати.
Я хотів спустити на воду Роїв човен, щоб переправитись ним на той берег, але застряв на мілині, а Рой наздогнав мене і сміявся з мене весь час, доки ми пливли через річку. Потім, коли ми причалили до берега, він обняв мене, і я почав казати, що ніколи вже мені не піймати такої риби й ніколи не вбити лисиці. Школи. Тепер я пропаща людина, і Рой це знає. А він усе тримав мене й умовляв, він обіцяв усьому світу розповісти про те, що цю рибу піймав я, — і більше того: він ще допоможе мені вбити лисицю. У нього є патрони і вабець, і якщо я прийду до нього завтра, ми з ним підемо полювати лисицю, а може, ще й повудимо. Нарешті, він мене відпустив.
— Ти забув вудку! — крикнув він мені навздогін.
— Можеш узяти її собі, — одізвавсь я і знову вилаявся. Він жбурнув її мені вслід, але я втік. Я кричав і лаявся, а на березі залишилися моя вудочка і велика тріска, яка повинна була бути моєю.
Тріска була моя, і я це знав. Але в той же час вона була не моя, мені не пощастило піймати її, і думка ця не давала мені спокою. Я весь час думав про це, з самої тієї хвилини, і незабаром це вже була для мене не просто велика риба, а щось таке, чим я володію і разом з тим ніколи не володітиму, чого я добився і разом з тим не доб'юсь. В усьому цьому було ще більше загадкового і незрозумілого, ніж в історії із зникненням лисиці, і якщо тоді я, розгубившись, тільки трохи поплакав, то тепер у мене почалися кошмари, в яких болісно оживали давно вже забуті випадки з мого життя. Кожен із них був загадкою, в кожному повторювалось одне й те ж почуття: ніби я дуже чогось хочу, і ось воно вже майже у мене в руках, але в останню хвилину зникає. Я змучився і зовсім втратив спокій. І дедалі ставало ясніше, що якось розібратися в усьому цьому і звільнитися від гнітючих думок наяву і жахливих кошмарів уві сні я зможу тільки тоді, коли вб'ю нарешті ту лисицю. Якимсь чином лисиця стала для мене здійсненням усіх бажань, і я знав, що або доб'юся свого, або лишуся нещасним на все життя.
Вже майже на кінець літа Рой виконав свою обіцянку. Ми зустрілися з ним на Пентал-Айленді, і він, спочатку нам'явши мені вуха за те, що я, бажаючи помститися за минуле, мало не застрелив його фокстер'єра, почав підсміюватися з мене:
— Ну як, ти все ще скиглиш за тією рибою?
Я ще не простив йому образи, хоч справа була давня. Правда, він розповів у місті, що це я піймав її (тріску на двадцять вісім фунтів), і тим самим неабияк допоміг мені в боротьбі з Томом Вудлі та міськими хлопчаками; але я не простив йому, бо ж я знав, що це не я її піймав, і в тому, що мої нічні кошмари все ще не давали мені спокою, я теж винив його.