— Ох, якби господь допоміг мені придбати свій синій Камінь, я б, може, з часом і побачила своїх батьків...
Так каже Голдочка з сльозами на хворих очах. Мені крається серце. Я не можу слухати, коли вона говорить про батьків. Не можу дивитися, як вона плаче.
Я кажу їй:
— Знаєш що, Голдочко? Ось я поїду до Америки. Там я почну заробляти і вишлю тобі синій камінь.
— Ти мене не обдурюєш? Заприсягнись усім найсвя-тішим!
Так каже мені Голдочка. Я присягаюсь їй усім най-святішим, що не забуду її. Коли господь мені допоможе і я почну добре заробляти в Америці, то одразу ж вишлю їй синій камінь.
6
Я вже знаю напевне, що ми в суботу рано поїдемо до Лондона. Ми вже готуємося в дорогу. Моя мама з моєю братовою Брухою і з жінкою нашого товариша Пині Тайбл ходять з одного заїзду до іншого і прощаються з юрмами емігрантів. Не так оте прощання, як нагода вилити наболіле на серці перед людьми. Що ж виявляється? Ми просто щасливчики проти інших емігрантів. Є серед них такі небораки, які заздрять нам. їхні злигодні важко описати. Всі вони були дома поважними хазяями. Всі мали багато добра. Всі постійно запрошували до столу бідноту. Всі зичать собі мати те, що люди забрали в них. Всі знаходили вигідні партії для своїх дітей. Тепер вони всі жебраки.
Дивні істоти. Мені вже остогидли їхні розповіді. Раніше, коли вони розповідали про погром, я нашорошував вуха і уважно слухав. Тепер, як почую про погром, утікаю. Я люблю краще веселі пригоди. Але ж чомусь нема нікого, який розповідав би веселе. Був у нас один веселий чоловік, хоч і великий брехун, фельдшер Бобер,— та й він уже в Америці.
— Він уже бреше там на всі заставки, аж гуде! — каже наш товариш Пиня.
— Йому не дозволять там довго брехати. Не бійся. В Америці теж не люблять базік... В Америці брехун гірший від вихреста!..
Так каже мій брат Еля, а Бруха запитує у нього, звідки він знає? Починається балаканина: я і Пиня держимо сторону Елі, Тайбл згодна з Брухою. Що кажуть одні, інші кажуть наперекір.
Ми, чоловіки. Америка — країна самої правди.
Вони, жінки. Америка — країна самих брехунів!.. Ми, чоловіки. Америка побудована на правді, совісті і співчуванні!..
Вони, жінки. Крадіжки, грабунки, шахрайство! Щастя, що встряє в розмову мама.
— Дітоньки,— каже вона,— навіщо вам сперечатися за Америку, коли ми ще в Антверпені?
Вона має рацію. Ми ще в Антверпені, але ненадовго. Ще трошечки — і ми поїдемо до Лондона. Всі роз'їж-джаються звідси, всі емігранти, усі юрми людей!..
Що буде з Антверпеном?
XXI. ПРОЩАВАЙ, АНТВЕРПЕНЕ! 1
Жодне місто мені не було так жаль покидати, як Антверпен. І не так місто, як людей. І не стільки тамтешніх людей, скільки юрми емігрантів. І не так самі юрми, як моїх товаришів і товаришок. Багато хто поїхав раніше. Вашті, Алта, Мотл Великий давно вже в Америці — і добре влаштувались. Лишився тільки повнолітній Мендл (Бруха дала йому прізвисько Лошак) і Голдочка — дівчинка з попсованими очима. А більше нікого. Що робитиме "Езра", ота, що допомагає емігрантам? Кому вона допомагатиме?
Мені шкода Антверпена. Я сумуватиму за Антверпеном. Приємне місто, приємні люди. Всі торгують брильянтами. Усі носяться з коштовним камінням. Усі тут уміють різати, гранити, шліфувати каміння. Кого б ви не зустріли, він або каменеріз, або гранувальник, або шліфувальник. Багато хлопців з нашої юрми залишилися тут, зробилися каменерізами. Якби ми не поривалися так до Америки, мене б теж віддали в науку, зробили б з мене каменеріза.
Моєму братові Елі подобається ця робота. Нашому товаришеві Пині теж. Якби їм було, кажуть вони, трохи менше років, вони б і собі взялися за цю роботу — шліфувати каміння. Бруха сміється з них. Вона каже, що коштовне каміння добре носити, а не шліфувати. Пинина жінка Тайбл такої самої думки. Вона теж не проти того, щоб носити каміння.
Вони щодня ходять до вітрин і не можуть намилуватися брильянтами й діамантами, що валяються тут, як сміття. їм аж голова йде обертом, мигтить в очах, вони втратили спокій. Пиня сміється з них. Він каже, що всі ті камінці мають в його очах жалюгідний вигляд, а ті, хто захоплюється ними, здаються йому божевільними. Гадаєте, що він не скомпонував про них вірша? Ось як цей вірш починається:
Від коштовних камінців
Антверпен аж сяє!
Там є сила багачів,
Злидарів немає.
Діамантів — тьма!
Бери задарма!
Брильянтами чи злотом
Набивай домівки!
Та бракує одного там —
.......це — готівки...
А далі я не пам'ятаю. 2
Запам'ятати всі вірші, що їх компонує Пиня,— неможливо. На це треба мати міністерську голову. Мій брат Еля свариться з ним за оті вірші. Еля каже, що коли дізнаються в "Езрі", що ми компонуємо пісеньки про Антверпен, нас негайно виженуть з міста. А ми сподіваємось, що "Езра" перед нашим від'їздом подасть нам яку-небудь допомогу.
Ми ходимо туди щодня. Ми там уже свої люди. Дівчина, що записує в книгу, фрейлейн Зайчик, знав всіх нас на ймення. Мене вона любить, як рідного, з мамою вона як сестра. Можете собі уявити, навіть Бруха каже про фрейлейн Зайчик, що в неї ангельська душа. Уся галай-стра емігрантів закохалася в неї. І тільки тому, що вона розмовляє з нами єврейською, а не німецькою мовою. Крім неї, всі в Антверпені розмовляють по-німецькому, хоч убий їх! Пиня навіть каже, що країна ця не німцям належить, і євреї могли б розмовляти по-єврейському, нічого б з ними не сталося. Усі євреї тут ненавидять єврейську мову, а полюбляють тільки німецьку. Навіть їхні злидарі говорять теж по-німецькому. Він тобі здохне з голоду, аби по-німецькому. Так каже Бруха і підганяє нас, щоб ми вже їхали до Лондона. їй тут усе набридло в Антверпені разом з їхньою мовою.
Всюди тільки й чуєш: "Брильянти! Діаманти!" Всі носять повні кишені, цілі пакунки брильянтів. А нам хоча б один брильянтик перепав!
— Якби загубив хтось хоч кілька брильянтів, а я б їх знайшла,— каже Бруха, і очі їй палають.
Не знаю, чого це Бруха так закохалася в брильянти і діаманти? Я б віддав вам усі коштовні камінці цілого світу за один ящик з фарбами і з пензликом для малювання. Я намалював нещодавно пароплав повний-повні-сінький емігрантів і подарував цей малюнок Голдочці, дівчинці з попсованими очима. Голдочка показала малюнок фрейлейн Зайчик. Та показала його всім у "Езрі". Побачив це мій брат Еля і знову нагнав мені холоду: