Уранці розповідаємо господареві заїзду, а він не знає навіть, з чим це їдять. Тоді Пиня пояснює йому німецькою мовою, що воно таке. А він каже, що у них ніколи навіть не чули про це. У їхній німецькій країні цього немає. То, каже він, ми, певно, привезли з собою з дому. Ой, як Бруха розсердилась! Вона, каже, ненавидить цього єврея більше ніж вихреста!
Я не розумію чому. Він, здається мені, дуже порядна людина. Коли говорить, він трохи скривлює рота й посміхається. Крім того, він дуже любить давати поради: куди нам іти, у кого купувати, а в кого — ні. Коли ми йдемо щось купити, він іде з нами. А купуємо ми здебільшого вбрання. Ми почали потроху причепурюватись. Наш товариш Пиня каже, що не гоже мати такий жебрацький вигляд, як ми. У чужій країні треба, каже він, одягатись по-людському. А надто ще тут, за кордоном, де все за півдарма. Це ж відомо всьому світові. Насамперед він купив собі такий капелюх, як носять німці, коротенький — до колін — піджак і новий галстук. Коли дивишся на Пиню в його німецькому вбранні, можна луснути від сміху. Довготелесий, сухорлявий, короткозорий і ходить підстрибуючи. А який ніс у нього! Мама каже, що сором дивитися. Мій брат Еля вважає, що Пиня схожий тепер на цигана чи катеринщика. Пиня відповідає:
— Невідомо, що краще,— циган, катеринщик чи жебрак.
То він має на увазі нас. Мій брат Еля каже, що при бажанні він теж може причепуритися, як німець. Але то невелика штука, каже він, переводити гроші, розтринькувати карбованці. Треба, каже, карбованця берегти для Америки... А Пиня відповідає, що в Америці нам гроші не потрібні. Там, каже він, ми самі — гроші! Він умовляє нас так довго, аж поки мій брат Еля купує^собі теж капелюха і піджак, а мені — капелюшок і костюмчик.
Ми йдемо всі троє вулицями і розмовляємо по-німецькому. На мою думку, всі мають нас за німців. Погано тільки те, що за нами йдуть слідом жінки, тобто мама, моя братова Бруха і Пинина жінка Тайбл. Вони не відстають від нас ні на крок. Мама боїться, щоб я не заблукав десь поміж німців, а Бруха і Тайбл ідуть за чоловіками, як телиці. Чого вони бояться — не знаю. А через те, що ми ходимо вшістьох, всі дивляться на нас. Що вони побачили тут дивного?
— Найбільші дурні у світі — це німецькі євреї! — так каже мій брат Еля.— Що б ви не сказали — вам вірять на слово.
— Крім грошей. Гроші у них дорожчі над усе! За крейцер — душу віддадуть. За крону продадуть вам батька, а за гульден — самого бога.
Так каже Бруха, а Тайбл її підтримує. Всі три жінки, як я вам уже казав, чомусь незадоволені німцями. Не знаю чому. Мені вони дуже подобаються. Якби не Америка, я б волів тут залишитися на віки вічні. Де ви маєте такі будинки, як тут? А люди? Такі добрі люди! Геть усе вони вам продають. Навіть корови у них не такі, як у нас. Розуму, можливо, вони мають не більш як наші, але вигляд у них делікатніший. Геть усе має тут інший вигляд. А поговоріть з нашими жінками, то вони скажуть, що у нас краще. Ніщо їм не подобається. Навіть заїзд. І не так заїзд, як його господарі. Вони шкуру деруть, каже Бруха. За склянку теплої води вони вимагають плати. Пучки солі не дадуть вам даремно. Якщо ми не поїдемо звідси вчасно, нам доведеться піти попідвіконню.
Так каже моя братова Бруха. Але мало що моя братова Бруха може сказати! Вона, приміром, каже на мого брата Елю, що він — баба. А на нашого товариша Пиню, що він— виродок, якого світ не бачив. Інша на місці Тайбл дала б їй доброї прочуханки. Проте Тайбл, як каже мама, людина без жовчі. Вона не перечить Брусі. Ніхто їй не перечить. Я теж. На мене вона дивиться, як кат, прозиває мене "вишкребком" або ж "Мотл пикатий". Я відгодувався, каже вона, в дорозі, і в мене отакенна пика. Мене це зовсім не обходить. А мама ображається,— чому Бруха говорить про мою пику? Мама починає плакати. А мій брат Еля не любить, коли мама плаче. Він каже, що вона цсує собі очі, а з хворими очима не пускають до Америки.
4
Я можу вам повідомити новину. Ми маємо привіт від наших речей. Жінку, яка допомогла нам порушити кордон, посадили в тюрму. Наш товариш Пиня страшенно радіє. Він каже, що так їй і треба.
— Як то, а мої речі? — не тямиться мама,
— А мої речі? — запитує в неї Пиня.
Тепер ми вже знаємо напевно, що наші речі пропали. Що робити? Треба їхати далі. Хіба є інший вихід у нас? Мій брат Еля ходить розгублений. Мама його розважає. Вона йому каже:
— А що було б, дурненький, якби у нас забрали гроші, що ми їх вторгували за половину хати, та ще й зарізали?
Наш товариш Пиня пристає на мамині слова. Він каже, що єврей повинен завжди приказувати: "Все це на краще!" Бруха додає, що недаремно та жінка була їй огидна з першої хвилини.
Ми лаштуємося в дорогу. Розпитуємо у людей, як їхати до Америки. Люди дають нам поради — кожний по-своєму. Один каже — через Париж. Другий — через Лоп-дон. Третій доводить, що через Антверпен ближче. Нам так забили памороки, що ми не знаємо, що робити. Мама боїться Парижа. Надто велике місто, каже вона. Антверпен не подобається Брусі. Антверпен — якась чудна назва. Вона такого не чула. Лишається Лондон. Пиня каже, що Лондон найкраще. Він скільки разів читав у географії (така книжка), що Лондон знамените місто. Крім того, звідти родом Мойше Монтефьоре *, та і Ротшільд *, каже він, теж з Лондона.
— Ротшільд — він же з Парижа! — каже мій брат Еля. Це в них як правило: що б не сказав один, другий каже
навпаки. Коли один скаже "день", другий скаже "ніч". Вони, правда, не сваряться — до цього не доходить, тільки сперечаються. Вони можуть сперечатися цілу годину поспіль. Одного разу вони засперечалися про те, як німці називають хрін. Один доводив, що хрін по-німецькому — "хран". Другий запевняв, що по-німецькому треба казати "хрон". Години дві сперечалися вони, аж поки вирішили, що треба купити корінець хрону і показати його господареві заїзду. Принесли хрін і спитали його:
— Пагіе німцю! Маємо до вас прохання. Але скажіть нам чисту правду. Як вашою мовою називається цей овоч: "хран" чи "хрон"?
— Нашою німецькою мовою,— відповідає їм господар,— цей овоч зветься не "хран" і не "хрон", а "мере-тіх"...