— Ага, ось де ви, малі голуб’ята! Ну, то сміливіше за роботу!
І жорстокий людожер перерізав горло всім сімом своїм дочкам.
Після цього, дуже задоволений собою, людожер пішов до своєї кімнати і ліг спати.
Як тільки Хлопчик-Мізинчик почув, що людожер захропів, він негайно розбудив братів і сказав якнайшвидше одягтися та йти за ним слідом.
Вони тихенько спустились у сад і перелізли через паркан, опинившись за парканом, щодуху кинулися тікати — аж за ними закуріло.
Майже всю ніч діти бігли світ за очі і весь час тремтіли од страху.
Прокинувшись уранці, людожер сказав дружині:
— Йди-но нагору та помий наших учорашніх хлоп’яток.
І він засміявся.
Дружина людожера подумала, що чоловік посилає її вмити й одягти хлопчиків.
Добра жінка піднялася нагору, побачила, що семеро її дочок зарізані, і знепритомніла.
Тим часом людожер, не дочекавшись дружини, пішов слідом за нею. Та побачивши те жахливе видовище, він і сам перелякався.
— Ой, що ж це я накоїв! — заволав він.— Усе це витівки цих малих негідників! Ну, та й відплачу ж я їм, і негайно відплачу!
Він вихлюпнув глечик води в обличчя своїй дружині, коли та опритомніла, сказав:
— Давай-но швидше мої семимильні чоботи — я хочу піймати цих хлопчаків.
Людожер узув чоботи, кинувся навздогін за братами і, оббігши всю округу, нарешті напав на слід бідолашних дітей, які були вже зовсім недалеко від батьківської хатини.
Він мчав, перестрибуючи з гори на гору і переступаючи через ріки, немов через маленькі струмки.
Помітивши людожера, діти стали шукати, де б їм сховатися.
Хлопчик-Мізинчик побачив у скелі невеличку печеру, завів туди братів і сам заліз останнім, аби зручніше було спостерігати, що робитиме далі людожер.
А той, знесилившись від довгої гонитви (бо в семимильних чоботах дуже швидко стомлюєшся), захотів відпочити. Випадково сталося так, що він сів саме на ту скелю, під якою ховалися діти.
Посидівши трошки, людожер заснув і так страшно захропів, що бідолашні діти перелякались не менше, як і тоді, коли він підійшов до них з ножем.
Тільки Хлопчик-Мізинчик не перелякався. Він наказав братам швиденько тікати додому, поки людожер спить, а про нього не турбуватися.
Брати послухались його поради, вилізли з печери і хутко побігли до хати.
А Хлопчик-Мізинчик нечутно підкрався до людожера, тихенько стяг з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги.
Чоботи були надзвичайно великі й страшенно широкі Але вони були ще й чарівні і збільшувались або зменшу вались якраз по нозі тому, хто їх взував.
Тож коли Хлопчик-Мізинчик узув чоботи, вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті.
Тоді він побіг просто до двору короля.
А король у той час воював із своїм сусідою. Саме напередодні відбулась велика битва, але невідомо було, хто переміг. Війська були так далеко, що навіть найпрудкіший кінь міг доскакати звідти до столиці не швидше, ніж за три дні.
Хлопчик-Мізинчик прибіг до короля і сказав, що береться до вечора повідомити його про долю битви.
Король одразу ж призначив його своїм гінцем-скороходом, і незабаром Хлопчик-Мізинчик приніс йому добру звісістку, а зраділий король щедро винагородив його.
Після того Хлопчик-Мізинчик повернувся до батьків і з тих пір вони вже ніколи не бідували.