Та Хлопчик-Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які кидав, коли всі йшли в ліс.
Як же він здивувався, коли побачив, що крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи і все поклювали.
Ото біда!
Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазні хащі.
Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися.
Та й як було не налякатися!
Хлопчикам здавалось, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з’їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути. Вони заклякли й заніміли:
Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.
На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.
Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити.
Брати посідали на пень, а Хлопчик-Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.
Він оглядівся навкруги й помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там горіла свічка.
— Що це за вогник?
Хлопчик-Мізинчик зліз з дерева, і в ту ж мить вогника не стало.
Це його дуже засмутило, але він усе-таки повів братів у тому напрямку, де згори побачив світло.
І коли вони нарешті вийшли на узлісся, перед ними виразно замиготіла яскрава цяточка.
Вони невимовно зраділи.
Над силу діти таки добралися до хати, де світилося.
Постукали. За хвилину якась жінка відчинила двері й запитала, чого їм треба.
Хлопчик-Мізинчик відповів, що вони бідні діти, заблукали в лісі й хочуть переночувати в неї.
Побачивши, які вони всі гарненькі, добра жінка заплакала і сказала:
— Діточки ж ви мої горьовані, та чи знаєте ви, куди прийшли? Це ж людожерова оселя!
— Ах, тітонько! — мовив Хлопчик-Мізинчик, тремтячи від холоду й страху.— Що ж нам роботи? Якщо ви нас не пустите, вовки в лісі напевне з’їдять нас цієї ночі. Вже краще хай нас з’їсть людожер. До того ж, може, він нас пожаліє, якщо ви його добре попросите.
Дружина людожера подумала, що їй, може, і пощастить сховати дітей до ранку, пустила їх у хату й повела обсушитися до великого вогнища, де на рожні смажився цілий баран людожеру на вечерю.
Тільки-но хлопчики зігрілись, як хтось загрюкав у двері: це повернувся додому людожер.
Його дружина сховала дітей під ліжко й пішла відчиняти двері.
Людожер увійшов до кімнати, спитав, чи готова вечеря та чи є вино.
Потім він сів до столу.
Дружина поставила перед ним величезний глек вина і поклала цілого барана.
Баран ще не досмажився, але тим смачнішим він здавався людожеру, що жадібно обгризав баранячі кістки і спрагло ковтав вино.
Раптом людожер випростався і почав принюхуватись; він крутив головою на всі боки та бурмотів, що чує запах свіжого м’яса.
— Так,— одказала дружина,— ви й справді чуєте запах теляти, яке я тільки-но оббілувала.
— Я чую запах свіжого м’яса, кажу тобі ще раз,— повторив людожер, скоса позираючи на неї.— Тут, мабуть, є щось таке, чого я й не збагну.
Він швидко підвівся з-за столу й пішов прямісінько до ліжка.
— Ага! — заревів людожер, побачивши дітей-.— То ти мене хотіла обдурити! І чого це я не з’їв тебе досі? Твоє щастя, що ти вже стара. А ця чудова дичина потрапила до мене якраз вчасно, я нею почастую завтра трьох людожерів, моїх давніх приятелів.
І він витяг хлопчиків одного по одному з-під ліжка.
Який жах!
Бідолашні діти попадали на коліна, благаючи пощадити їх. Але перед ними був найжорстокіший з людожерів, який не знав жалю.
Він сказав, що печеня буде дуже смачна, хай тільки дружина не полінується і приготує добру підливу.
Людожер дістав довжелезного ножа і почав старанно гострити його. Нагостривши ножа, він уже був схопив одного хлопчика за ногу, але дружина сказала:
— І охота вам морочитися з ними зараз, уночі? Невже у вас завтра не буде для цього часу?
— Мовчи! — голосно вигукнув людожер.— Так вони будуть смачніші! Розумієш?
— Але ж у вас ще стільки м’яса: теля, два барани, пів— свині.
— Ну, гаразд,— погодився людожер.— Почекаю до завтра. Дай-но їм тільки як слід повечеряти, щоб вони не схудли, а потім поклади їх спати.
Добра жінка дуже зраділа, що людожер усе-таки не порізав дітей, і принесла їм вечеряти. Але брати з переляку нічого не могли їсти.
Тут слід сказати, що людожер мав семеро дочок.
У маленьких людожерок були червоні товсті щоки, бо їли вони сире м’ясо, як і їхній батько. Очі у них були маленькі, зозулясті й зовсім круглі, носи — гачком, а роти — величезні, з довгими, кривими, надзвичайно гострими зубами. До того ж вони були страшенно лихі й скрізь нападали на людських дітей, хоч би де їх побачили.
Їх рано клали спати. Всі семеро спали в одному великому ліжку, і в кожної замість нічного ковпачка був золотий вінок на голові.
В тій кімнаті було ще одне велике ліжко, в яке дружина людожера поклала спати сімох хлопчиків, а сама пішла в іншу кімнату, щоб і собі трохи подрімати.
Хлопчик-Мізинчик дуже боявся, щоб людожер не передумав і не порізав їх уночі.
Лягаючи в ліжко, він уважно оглянув кімнату і помітив золоті вінки на головах у людожерових дочок. Тож Хлопчик-Мізинчик діждався, поки всі поснули, тихенько підвівся, зняв з братів і з себе нічні ковпачки і, підкравшись до ліжка маленьких людожерок, надів на них ті ковпачки, а їхні вінки — на себе та на своїх братів.
Він був певен, що коли людожер поночі прийде їх різати, то ця хитрість їх урятує.
Так воно і сталося.
Опівночі людожер несподівано прокинувся і справді пошкодував, що відклав на завтра те, що любесенько можна було зробити звечора.
Він хутко підхопився з ліжка і взяв свого довжелезного ножа.
— Погляньмо,— сказав він,— як поживають семеро наших маленьких дурників. Чого це я й справді не зробив свого діла відразу?
Він пробрався навпомацки в дитячу кімнату і підійшов до ліжка, в якому лежали хлопчики. Вони всі спали. Не спав тільки Хлопчик-Мізинчик — він дуже перелякався, коли людожер почав обмацувати йому голову.
Але людожер помітив золотий вінок і сказав:
— От тобі й маєш! Не вистачало ще, аби я порізав власних дочок! Видно, звечора забагато випив.
Потім він пішов до ліжка, де спали його дочки, і, намацавши нічні ковпачки, пробурмотів: