Хлопчик-Мізинчик

Шарль Перро

Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей — геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років.

Сім’я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!

А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький — такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.

Він був дуже маленький, коли народився, маленький-маленький,— не більший від мізинця на зріст,— тому й назвали його Хлопчик-Мізинчик.

Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялося, що завжди і в усьому його робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозсудливіший з усіх братів, і хоч мало говорив, зате багато слухав.

Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали, намислили їх позбутися — всіх сімох.

Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:

— Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в’язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.

— Ах,— вигукнула жінка,— невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?

І вона заридала.

Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір’ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.

І все-таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів, вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.

А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.

Він почув із свого ліжечка, що батько з матір’ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.

Так він і підслухав усе.

Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.

Устав він рано-вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.

Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити.

Коли всі діти попрокидалися, батько з матір'ю погодували їх черствим хлібом з цибулею, напоїли водою й повели в ліс збирати хмиз.

Діти нічого не підозрювали і весело йшли за батьком та матір’ю слідом.

Ішли вони довго й нарешті опинились у лісі, такому густому та дрімучому, що й за десяток кроків нічого не було видно.

Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.

Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір'ю причаїлися в гущавині, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.

Коли діти зрозуміли, що залишилися самі, вони почали з переляку кричати й плакати.

Тільки Хлопчик-Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому.

Бо поки поки йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:

— Не бійтеся, хлопці! Не плачте! Хоч батько з матір’ю й покинули нас тут напризволяще, але я приведу вас додому. Йдіть лишень за мною.

Брати рушили за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.

Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинилися послухати біля дверей, про що розмовляють їхні батько з матір’ю.

А треба сказати, що коли лісоруб з дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже й не сподівався їх одержати.

Вгледівши таке багатство, лісоруб, який прямо-таки помирав з голоду, страшенно зрадів і відразу ж послав дружину до різника. А що вона теж давно вже нічого не їла, то купила м’яса втричі більше, ніж було потрібно на двох.

І от коли вони повечеряли, жінка зітхнула та й каже чоловікові:

— Ах, де ж це тепер наші бідолашні діточки? Вони б досхочу наїлися тим, що у нас залишилося. І як це в тебе вистачило духу занапастити рідних синів? Адже це ти вигадав покинути їх у лісі, а я ж тобі говорила, що ми ще гірко пожаліємо. Що вони тепер роблять у тому дрімучому лісі? Може, їх уже вовки з’їли? — І вона голосно заплакала.— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки?

Лісорубові й самому було дуже жаль дітей, але він намагався не показувати цього і вмовляв дружину не згадувати про них.

Але жінка заливалася слізьми, ридала-голосила і все казала:

— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки? Ой мої любі діточки!

А діти за дверима почули її голос — і ну радісно гукати всі разом:

— Ми тут!

Мати кинулась відчиняти їм двері.

— Яка ж я рада,— казала вона, обіймаючи та цілуючи дітей,— що знову бачу вас, любі діточки! Втомилися ж ви, мабуть, і зголодніли!

Хлопчиків не треба було просити двічі, вони посідали за стіл і так допалися до їжі, що батькові з матір’ю любо було дивитися на них.

Після вечері вони навперебій почали розповідати про те, як страшно їм було в лісі і як Хлопчик-Мізинчик вивів їх на дорогу за допомогою білих камінчиків.

Лісоруб з дружиною були дуже раді, що діти — всі семеро — знову з ними.

Радість їхня тривала доти, поки у них лишалися гроші.

Та коли всі десять золотих були витрачені, батько й мати знову засумували і знову вирішили завести дітей у ліс, цього разу якнайдалі, щоб уже позбутися їх назавжди.

Хоч як тихо намагалися вони говорити про це, а все-таки Хлопчик-Мізинчик їх підслухав і цього разу.

Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих круглячків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик-Мізинчик не зміг вийти з хати.

Він не знав, що йому робити.

Аж раптом згадав, що мати дала їм по шматку хліба на сніданок.

Хлопчик-Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб крихта по крихті і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому.

Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.

Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.