З гурту вийшов малий, як грибок-опеньок, батько-Голованчик. Він твердіше себе почував за спиною жінки Оляни, а тому кахикнув зараз і таке щось пробурмотів, сердячись на себе:
— Майко — це значить я, себто, тьху! — вітець Майка, а Вітродуй, значить, мій брат двоюрідний, так він мені по роду доводиться, а депешу давайте сюди…
З рук пілота взяв засургучений конверт, помацав його — бумага цупка, "казьонна", видно — щось непросте в конверті. А малі голованчики обступили батька, всі тяглися до нього ротами й очима, як тягнуться гороб’ята до принесеного їм черв’яка.
Голованчик одразу споважнів, щоки надув, груди випнув — не підступись! І каже статечно, баском, щоб чули всі:
— Оце, видно, кличе до себе полковник мого, значить, Майка. Не в гості, так собі просто, як баби їздять, а в Київ для общої науки. Хоче пустить його по серйозній лінії, щоб кіно на зньомках крутив…
Літак випустив із себе усіх пасажирів та й стоїть тепер сам-сиротою, прочахає, вихолонює мотором, зяє темною діркою дверей і думає стомлено: кого йому посадять? З яким багажем? Знов із капустою, з рубероїдом, з собачками, які тихенько скавулять у польоті і оббризкують у темному кутку ніжки сидінь?
А пасажири поспішливо, як завжди, не обернувшись і не кивнувши навіть головою старому, з ревматичним болем у кістках "Анові", який привіз їх сюди, потяглися довгою вервечкою до рукава, до нового містка. Це дуже мальовнича низка людей: торби, портфелі, сундучки, "дипломати", авоськи. Всі тягнуть, згинаються, поспішають, а наші люди за ними, каже Стась, хто з допомогою, хто коляску підкочує, а тітка Настя тупотить та править своєї:
— Ось побачите, дуже довольні будете, не раз мені спасибі скажете. Кімнатка суха і світла, ну, просто як у божому вусі. Своя веранда у вас буде, газ є, плитку вам поставимо, та й візьму, як із вас, недорого, ну, може, сотню якусь на місяць, я не така, як інші…
Гуртом, з торбами і колясками, з трубами на плечах, виходимо до рукава. І що ж ми тут бачимо?
Майко, наш Майко, який хтозна-куди загубився, підігнав сюди свою довбанку і стоїть он під берегом. І весло аж он як підняв, голову задер і комусь спрагло махає рукою: сюди, скоріше сюди, до мене! Він припрошує когось у човен, спішить, каже, завезе не тільки на той берег, а як треба, то й в Сухолітки або на Голубі дачі, бо топтатися по пісках не дуже велика радість, та ще коли клунки на плечах.
І вже сідає до нього ота маленька бабця з собачкою карбованця пом’ятого йому тиче, а Майко хутко розвертає довбанку, не хоче, щоб ми все те бачили, він квапиться, веслом відштовхується від берега і — поплив, одвернувся від нас, спину низько пригнув, на Десну, на течію повертає!
Стась так і завмер над берегом і рота розкрив. Оце да — сильний фокус!
Зник, пропав наш Майко — і раптом опинився в човні. В своєму човні, який, казав, просмолити, законопатити треба. А весло де ж він доп’яв? Ага, може, нам, як дурникам, він гукнув: "Гайда бігом до Гаркавки!" — а сам крутнув п’ятами та повернув у село або в чагарник, де в нього було приховане і весло, і ще хтозна-що!
Ну хитрюга, ну комбінатор! Хто б міг подумати! Такий сонний-сонний, неповороткий та патлатий, як ведмідь, а бач — обдурив усіх! Одігнав од човна і тепер виплив на течію, гребе з усіх сил, везе оно бабцю кудись з її собакою.
Малі голованчики викотилися на берег і з сльозами на очах загаласували:
— Майко! А нас? Покатай! Чуєш?!
І Стась гукнув навздогін:
— Майко! Ну, як же ти?
Та Майко пригнув спину якось винувато і принижено й загріб на нову силу, щоб скоріше сховатися за крутим поворотом ріки.
Стась сплюнув на воду і сказав туди, де чорнів за Майком з густою темною тінню берег: "Друг називається! За карбованцем погнався, усіх нас покинув!"
— Пішли, — почувся хрипкий голос. Дід Яким, який усе чув і все бачив, тихенько підшкутильгав ззаду (тільки рип-рип від його протезу). Торкнув старий ліктем хлопця. — Не журись, перемелеться. На баржу потупцяли. Роботи у нас, ох, роботи буде сьогодні до гибелі!
А Стася щось не відпускало ніяк від берега. Наче роздягли його, обікрали тут і такого, з пом’ятою душею, покинули на горбу.
Вони сиділи з дідом на баржі, вечірня мла огортала береги, і зоря над ліском так синьо й прощально світила їм. В цю годину думалося про те, що світ наш вічний, і небо вічне, і земля як стояла, так і буде стояти і до нас, і після нас, і ще сотні й тисячі років. Ось і Десна несе свої води, хто скаже, звідки вона їх бере, з яких підземних глибин, і скільки ще тривожитиме безупинний та безперервний потік води? Немовби чуючи глухе зітхання і шепотіння ріки під берегами, дід Яким озвався й неголосно повів свою мову, та не до себе, не до Стася, а до берегів і до синьої зорі, яка світила їм:
— Що наша суєта, що гроші, що гонитва людська за ганчір’ям та модою? Один мудрець сказав: "Все тінь минуща, одна річ суща, тільки світ та ми…" Ну, а Майко? Він знає свою дорогу. Я не про човен кажу. Човен для нього — тьху, дрібничка! Буде у нього і велика моторка, і автомобіль свій, і дача на Дніпрі. Він такий! Та Майко, я знаю, і щось знамените утне. Він казав мені: буде знімати кіно. Перше кіно — про ковбоїв, бо це дуже люблять хлопці. Друге кіно — про Македонського, а третє кіно — про нашу цілину… Вчись у Майка. Ага, не дивуйся, вчись у Майка. Є в нього кріпка практична жилка, хватка в руках є. А без чіпкості, без хватки, скажу я тобі, мужчина не мужчина, просто кисіль. Ну, знав я таких людей, послухаєш їх — просто міністри, про все на світі знають, про все вони мудрствують, а тільки до діла — тик-мик і назад. Бо нема хватки. Ото і кажу: змолоду літай душею, розкошуй (наче ти весь світ крилом огортаєш), та придивляйся, вибирай місце на землі, де й тобі корінь пустити. Людина без хватки, як дерево без кореня — швидко усохне. А тільки знов заковика: для чого хватка? Для себе, як ото курка гребе під себе, чи для людей?..
Десна обмивала баржу, дзюркотіла в її пробоїнах, вечірня мла повисала над берегами, і старий Яким повторював:
— Все тінь минуща, одна річ суща — тільки світ та ми.
А потім знов у темряву:
— А ти шукай, шукай, Стасю, себе. В мужчині треба, щоб впертість була, чіпкість у руках. Тільки для добра шукай, для звізди в небі…