— А ці зелені боби вельми смачні! Як вам? — спитала з повним ротом місіс Соломон, зосереджена пережовуючи їжу.
— Це флажолет, така квасоля,— втрутилася місіс Робертс. Вона не додержала своєї обіцянки сидіти крячкою.— У Франції її традиційно подають із жіго — баранячим окостом.
— Дякую, Ліндо,— мовила місіс Соломон.— Ми в Алабамі традиційно подаємо солодку картоплю з нашим "жіго".— І вона легенько штовхнула Стренда під столом ногою.
Той ледве стримався, щоб не засміятись.
Після вечері Аллен викурив другу сигару. Він завважив, що коли цього разу містер Кетлі обходив гостей з коробкою, Джіммі сигари не взяв. Всі вийшли на терасу, щоб помилуватися місяцем, який висів над океаном. Леслі стояла біля Аллена, і він обняв її за стан.
— Тобі тут добре? — запитав він.
— Чудово! — відповіла вона.— Та чи подобатиметься тобі після цього те, що готую я?
— В понеділок я дам у "Тайме" оголошення, що шукаю першокласного кухаря!
Леслі засміялася.
— Дивовижна людина цей Рассел. Таке враження, ніби він знається на всьому. На політиці, мистецтві, фінансовій справі — на чому завгодно. При ньому я сама собі здаюся безнадійно темною. До того ж він скрізь бував.
— Ми теж,— сказав Аллен.— У Музеї сучасного мистецтва, в китайському кварталі, у Бронксі...
— Ох, мовчи вже, Аллене! — лагідно мовила Леслі.— Я зовсім не нарікаю. Але нам, мабуть, і справді слід трохи поїздити. Могли б на чомусь заощадити..,
— На чому?
— Ну... на чому-небудь,—нерішуче промовила Леслі.— Рассел порадив мені більше малювати. Аж дивно: він тільки двічі був у нас удома,— і то першого разу можна не рахувати,— а пам'ятає кожнісіньку деталь на двох моїх малюнках у вітальні. На його думку, вони своєрідні. Уявляєш?! Ота моя мазанина! Я, кажу йому, малюю лише тоді, коли на душі в мене самотньо, а він відповідає, що в такому разі мені варто почувати себе самотньою якомога частіше. Гадаєш, це він просто так, з увічливості? Хоче зробити мені приємність?
— Ні,— заперечив Аллен.— Він не намагається зробити тобі приємність. Я завжди казав, що мені подобаються твої малюнки.
— Це зовсім інше. Ти — мій чоловік, що ж тобі ще лишається казати, бідолашному? Як я тобі сьогодні здаюся? — Голос її прозвучав стурбовано.
— Дама, яка сиділа праворуч від мене, сказала, що ти просто диво.
— Я просто диво? Тобто дивовижно гарна чи дивовижно страшна?
— Дивовижно гарна.
— От приємні люди зібралися!—сказала Леслі,—І Джіммі з Керолайн дуже гарно поводяться.
— Тебе це дивує?
Леслі міцно стисла його руку.
— Ні,— мовила вона.— Я вже надивилася на місяць і трохи змерзла.. Ходімо в дім.
Усі рушили за ними. Хейзен спитав у Джіммі, чи той трохи не пограє. Хлопець завагався й поглянув на батька й матір. Аллен промовчав, а Леслі рішуче сказала:
.— Та певно, Джіммі!
Хлопець пішов по гітару, а Керолайн скривила гримасу. Леслі помітила це й прошепотіла їй:
— А так негарно, панночко!
Аллен не розповів Леслі про Герберта Соломона та його роль у музичному світі. Якби вона довідалася, що їхньому синові збираються влаштувати іспит, це її тільки рознервувало б. А Джіммі, здавалось, анітрохи не хвилювався, коли взяв для початку кілька акордів, а тоді, акомпануючи собі, заспівав — досить-таки природним голосом, майже речитативом. Ці пісні Аллен чув по радіо, і, як на нього, Джіммі виконував їх не краще, але й не гірше від найпопулярніших співаків. Соломон, як здавалось, слухав з цікавістю, а потім почав пропонувати Джіммі заспівати ту або ту пісню. Стренд помітив, що Соломон зумисне вибирав пісні різні за стилем, щоб оцінити можливості Джіммі, а також перевірити, чи знає він популярні пісні останніх п'яти-шести років.
.— Досить непогано! — зауважив Соломон, коли Джіммі пригасив останній короткий акорд.
Місіс Соломон заплескала в долоні, а місіс Робертс вигукнула: "Браво! Браво!" Леслі всміхалася, вочевидь рада за Джіммі, і навіть Керолайн, здавалося, була вражена.
— Вельми вдячний вам, Джіммі! — сказав Хейзен.—Наступного разу я зберу більшу аудиторію.
Невдовзі вечірка закінчилась, і Джіммі, прихопивши гітару та дочку Колдуеллів, поїхав машиною до бару в Бріджхемптоні. Керолайн домовилася з юнаком, що сидів поруч неї, зіграти завтра вранці кілька партій у теніс і пішла спати.
Коли Соломони,. разом з доктором Колдуеллом та його дружиною, вже зібралися були йти, Герберт Соломон сказав Стрендові:
— Ваш син серйозно захоплюється музикою, чи не так?
— Здається, так,— відповів Стренд.
Соломон кивнув головою.
— В Рассела є мій службовий телефон. Якщо Джіммі матиме охоту, скажіть, нехай подзвонить мені наступного тижня в контору.
— Дуже мило з вашого боку,— мовив Стренд.
— Це ще нічого не означає,— стенув плечима Соломон.— Тисячі молодих людей , мають добрий слух і грають на гітарах. Але все ж таки хай подзвонить.
Аллен і Леслі тактовно пішли нагору, залишивши місіс Робертс із Хейзеном: вона сказала, що хоче трохи випити на ніч.
— Чому містер Соломон сказав, щоб йому подзвонили? — спитала Леслі, коли Стренд причинив за собою двері спальні.
— його бізнес — музика,— пояснив Аллен і переказав дружині те, що розповіла про свого чоловіка Неллі Соломон.
— Виходить, Рассел умисне запросив сьогодні Соломона, щоб той послухав Джіммі?
— Звичайно.
— Гадаєш, ця місіс Робертс і він...— Леслі не доказала фрази, і Аллен усміхнувся.— Ти розумієш, про що я? — додала Леслі.
— Розумію.
— І що?
— Судячи з усього, ні,—відповів Аллен.— Не думаю, щоб за балачками в неї залишався час на кохання.
Леслі засміялася.
— Ти хочеш сказати, вона не в твоєму стилі?
— Не в. моєму. Але є одна й у моєму стилі.
— Ота гарненька дрібненька місіс Соломон? Здається, ви з нею дуже приязно гомоніли!
— Що правда, то правда,— згодився Аллен.— Але я зовсім не її мав на увазі.
— Мій вірний, любий мій чоловіченько! — сказала Леслі й поцілувала його.— Зараз я буду в ліжку].
Він прокинувся від чийогось стогону. Леслі спала в його обіймах. Перед тим вони кохалися, і тепер цей стогін вирвав Аллена з глибокого солодкого забуття. В кімнаті було темно, і, коли він прокинувся, той стогін ще зливався для нього з розміреним шумом океанських хвиль. Аллен обережно витяг з-під голови Леслі свою руку й підвівся з ліжка. Стогін долинав із сусідньої кімнати, де спала Керолайн. Аллен накинув халат і вийшов у коридор, де горіло світло. Босоніж, тихенько він підступив до дверей Керолайн. Тепер стогін стало чути виразніше. Кімнати Хейзена та місіс Робертс були в іншому крилі, і це добре, подумав Аллен, бо коли з Керолайн щось не гаразд, то тих двох турбувати не доведеться. Він відчинив двері. З коридора до кімнати проникло світло, і він побачив, що Керолайн конвульсивно борсається в постелі й, ніби захищаючись від когось,-затуляє руками обличчя. Аллен швидко підійшов до ліжка і обняв дочку.