конав себе, що в його становищі найкраще — де здобути право викладати в середній школі історію, бо де давало йому змогу віддаватися улюбленій роботі і водночас заробляти на життя собі й матері. А коли мати померла, Аллен уже був одружений і народилась Елінор. Отож тепер він тільки читав і викладав історію, проте сам нічого не писав. Хоч він часом і шкодував про це, зате винагороджував себе тихими суботніми ранками, перечитуючи улюблену книжку.
Рано-вранці він поснідав з Леслі та Керолайн, майже не слухаючи їхньої розмови, а за кавою переглянув "Тайме". Керолайн повідомила, що чула, як близько третьої ночі прийшов додому Джіммі, Двері його кімнати й досі були зачинені, і Керолайн сказала, що братик прокинеться не раніш, як опівдні. Здавалося, про вчорашню пригоду дівчина вже забула. До столу вона сіла в тенісній формі, а після сніданку пішла грати, взявши стару дерев'яну ракетку й пообіцявши вернутися до смерку.
Щосуботи вранці до них навідувалась місіс Кертіс — прибирала, відчиняла двері дітям, які приходили на уроки. Іноді Леслі просила Аллена зайти до вітальні й послухати хлопчика або дівчинку, що несподівано ставали піаністами. Але цього ранку його не запросили на жоден з тих імпровізованих концертів, і Аллен зрозумів: сьогодні особливого хисту ніхто не виявив, і за ленчем Леслі буде роздратована.
Він уже вп'ятнадцяте перечитував опис битви Кортеса на шляху до Мехіко, коли задзеленчав телефон. Аллен пішов у коридор і взяв трубку. Дзвонила Елінор.
— Як там Керолайн? —спитала вона.
— Зовні ніяких травм, — відповів Стренд.
— А я оце пораюсь удома, — сказала Елінор.— Так от, щодо містера Рассела Рениа Хейзена. Я зазирнула в довідник "Хто є хто". Керолайн учора притягла додому кита.
— Що означає "кита"?
— І неабиякого, — додала Елінор.— Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій — від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів — її почав збирати батько, а продовжив синок. Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема "Ракет", "Сен-чері" та "Юніон-клаб". Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче-ім'я — Кетрін Вудбайн. Троє дітей — дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?
— Досить,— сказав Аллен.
— "Хто є хто" не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді,— докинула Елінор.— Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він — не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.
— Я теж зрозумів, що вій особа значна,— сказав Аллен.— Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.
— А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у "Хто є хто"?
— Так відразу й не скажу,— відповів Аллен.—О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати... Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?
— Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.
— І що ти відповіла йому?
— Та то мені, кажу, так, до слова прийшлося. Тоді він сказав, що хотів би побачитися з нами ще. Мені він здався дуже самотнім. Хоч після того, що я про нього прочитала, таке навряд чи можливе.
— У мене склалося враження,—промовив Аллен,— що він не дуже тобі сподобався.
— Це не зовсім так,— заперечила Елінор. Голос її звучав непевно, наче вона й досі не склала думки про Хейзена.— Просто я відчула, що між ним і нами — прірва. Ні, не прірва. Безодня! А ти цього не відчув?
Аллен засміявся.
— Яз тих людей, хто не помічає безодні навіть у себе під ногами,— відповів він.— Ми побачимо тебе на вихідні?
— На жаль, ні.— Я їду до Коннектікуту подихати сільським повітрям. Подзвоню в понеділок.
— Приємного відпочинку! — побажав Аллен і поклав трубку. Йому стало цікаво, де це Елінор узяла "Хто є хто". По тому, як вона говорила, не схоже було, що вона дзвонить із бібліотеки, а він знав, що вдома в неї довідника немає. Можливо, Елінор дзвонила від свого приятеля. Аллен намагався не думати, де вона була минулої ночі — після того, як відвезла Хейзена. Він похитав головою. Зрештою, в неї тепер своє життя.
Коли Аллен повернувся до спальні і знов узяв у руки Прескотта, він, не відчуваючи ніяких заздрощів, раптом подумав, як одна людина часом устигає розриватися надесятеро, як ото Хейзен, і навіщо він так робить.
Він знов узявся читати, але почув стук у двері. То була місіс Кертіс.
— Прийшов чоловік, який учора тут вечеряв,— повідомила вона.— Вигляд у нього жахливий — усі кольори райдуги. Але він приніс квіти для місіс Стренд і каже, що коли ви маєте час, то він бажав би вас на хвилинку побачити. Хоче забрати велосипеда, та Александера зараз немає вдома.
— А коли вернеться Александер? — запитав Аллен, надягаючи старий поношений твідовий піджак — свій суботній костюм — і встромляючи ноги в мокасини.
— Не раніше, як через годину. Поїхав у центр по якусь деталь до бойлера.
Аллен рушив довгим темним коридором повз зачинені двері Джіммі до передпокою. На стінах висіли репродукції, кілька старих афіш театру одного актора, і дружинин малюнок квітів. "А в "Хто є хто" про це не написано?" — подумав Аллен.
У передпокої стояв Хейзен. У руках він тримав загорнутий у папір букет квітів. Тут-таки на столі лежав якийсь довгастий, також загорнений у папір предмет.
— Доброго ранку, сер,— привітався Хейзен. — Сподіваюсь, я вас не дуже потурбував?
— Доброго ранку,— відповів Стренд, і вони потисли руки. — У суботу вранці мене ніхто ке може потурбувати. У цей час я нічого не роблю.
Вигляд у Хейзена, як і сказала місіс Кертіс, був справді жахливий. Поверх пов'язки на голові він натяг вовняну лижну шапочку, і голова його здавалася недоладно величезною. Обличчя було набрякле, потворне, а шкіра навколо рани на щоці мала нездоровий відтінок воднораз жовтого, зеленого й пурпурового кольору. Проте очі в Хейзена радісно сяяли. Він був одягнений в охайний, чудово скроєний сірий костюм. Черевики його блищали у тьмяному світлі передпокою.