— Воно й не дивно,— провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно.— Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав... досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал,— він так і висловився: скандал,— то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові,— це він, звісно, про Ромеро,— й закрити школу. І знайте, каже, я не буду... гм... у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш.— Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.
— У вас був важкий ранок,— промовив Стренд,
— У мене були й важчі ранки,— сказав Бебкок.— Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці зїли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості.— Він усміхнувся.— Застаріла теорія!
— І що ж, на вашу думку, слід робити?—-запитав Стренд.
— Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.
Стренд кивнув головою.
— Він сам винен.
— Однаково це трагедія,— сказав Бебкок.— По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки — а особливо такі, як містер Хітц,— рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро...— Він здвигнув плечима й не доказав речення.—А як сприйняла все це Леслі?
Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.
— Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.
— Вона вже поїхала?—здивовано скинув брови Бебкок.
— Так.
— Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би.— Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. — Гарний будинок,— промовив він.— Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!
Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.
— Хлопця скоро приведуть,— сказав він, чемно кивнувши головою, коли Бебкок відрекомендував його Стрендові.— Я з ним розмовляв. Боюся, ми маємо справу з важким випадком. Ромеро зовсім не хоче йти на контакт. Не розкривається. Сказав, що й рота не розтулить. Може, це й на краще. Каже, навіть не признається на суді, чому так учинив, хоч у поліції й заявив, ніби Хітц украв у нього гроші. "Хай роблять як знають,— каже.— Що це допоможе, коли я заговорю?" Мовляв, я адвокат— мені й говорити. А що я казатиму — йому байдуже. До речі, в законах він тямить, здається, більше ніж йому слід. Визнавати себе винним він не збирається — і каже, що ніхто його до цього не змусить. Шкодує, що був надто балакучий у поліції. Йому можна поспівчувати, це зрозуміло, проте його поведінка не викличе співчуття в суді. Добре було б, якби він трохи покаявся.— Адвокат стенув плечима.— Та це, здається, не е його характері. Ромеро сказав, ніби містер Стренд бачив, як він біг із ножем за Хітцом, та й сам він признався містерові Стренду й поліції, що Хітца порізав він. У суді, мовляв, усі з нього сміятимуться, якщо він прикидатиметься, ніби то не він порізав Хітца. А як хочете знати, що я насправді думаю, то Ромеро навіть пишається своїм вчинком і хоче, щоб усі про це знали. Він відмовляється признатись мені, чому підозрює в крадіжці саме Хітца. Каже, завжди знав, що колись потрапить до в'язниці. У нього, мовляв, багато друзів, які там побували, і в'язниці він не боїться. Його манери, мушу вам сказати, навряд чи сподобаються судді або присяжним, якщо до цього дійде. Хлопцеві вже за вісімнадцять, і судитимуть його як дорослого. До того ж справу розглядатимуть у маленькому містечку в Коннектікуті, а не в Нью-Йорку або в Чікаго, де на таку різанину без очевидного наміру вбити дивляться майже як на буденне явище. Я, звісно, зроблю все що зможу...— Голос адвоката став похмурим,— Проте оптимістичним мій настрій ке назвеш.
— І що ви можете зробити? — запитав Бебкок.
— Битиму на його минуле. Виріс у гетто, в убогій, скаліченій сім'ї і таке інше. Як завжди. Хвилина емоційного зриву перекреслила багатонадійну кар'єру. Щось таке. Не більше. Можливо, якщо хлопець визнає себе винним, суддя зменшить строк або навіть винесе умовний вирок.
_ Чим ми можемо допомогти? " запитав Бебкок.
Адвокат безнадійно розвів руками.
— Виступити зі свідченнями на користь хлопця про його, вдачу, про внутрішній світ. Розкажіть усе, що, на вашу думку, характеризує його з позитивного боку. Але не забувайте, що ви говоритимете під присягою.
"Хоч би що я казав про вдачу Ромеро,— подумав Стренд,— однаково це не буде правдою. Чи треба згадувати про вкрадені томи "Занепаду й загибелі Римської імперії"? Ні, якщо я хочу врятувати хлопця від в'язниці — ні".
До холу ввійшов Хітц. Велика пов'язка на щоці надавала його обличчю трагічного виразу. Одяг на ньому розпирало. Стренд завважив, що ширінка в хлопця розстебнута. Хітц зневажливо поглянув на всіх трьох, проте зупинився й сказав:
— Доброго ранку, містере Бебкок.— Він підкреслено не звернув уваги на Стренда.— Батько збирався поговорити з вами, сер. Він до Вас додзвонився?
— Додзвонився,— відповів Бебкок.
— Батько був прикро вражений, коли я розповів йому, що сталося,— сказав Хітц.