— Більше, ніж знав двадцять хвилин тому, — відповів Аллен. Він обняв дружину за плечі й відчув тремтіння. Одначе не міг збагнути, хто з них тремтить — Леслі чи він.
— Ви дзвонили в поліцію? — спитав Джіммі.
Хейзен скептично посміхнувся.
— В поліцію? У цьому місті? Я юрист, Джеймсе. Що вони можуть?
"Я таки вгадав,— подумав Стренд.— Юрист".
Хейзен зібрався встати з крісла.
— Я вже й так досить затримав вас із вечерею. Мабуть, я вже пі
ду додо...— Він похитнувся й важко сів. На обличчі його відбився по-.див.— Мабуть, ще хвилинку-дві відпочину, — мовив він здавленим голосом.
— Ви сидітимете тут,— сказала Леслі,— аж поки прийде лікар.
— Мабуть, це буде розумно, — кволо відповів Хейзен.— Якщо ви не проти.
— Може, я подзвоню до вас додому? — спитав Аллен.— Скажу, де ви і що повернетесь пізніше.
— Не варто,— кинув Хейзен.— Мене ніхто не чекає. Я залишився на вихідні сам. — Голос у нього став холодний і безвиразний.
"Видно, вдома якісь прикрощі, — подумав Стренд .— Як і в парку".
— Я саме налив собі перед вечерею віскі, коли ви прийшли, — сказав він .— Гадаю, вам теж не завадить випити.
— Дякую. Це було б таки непогано.
— Вам чистого? Чи з водою? У нас тільки шотландське віскі.— Про херес Аллен згадувати не став. Після того, що пережив Хейзен, херес навряд чи пішов би йому на користь.
— Чистого, будь ласка.— Хейзен відкинув голову на спинку крісла
й заплющив очі.
— Мабуть, і мені налий віскі, — сказала Леслі навздогін Алленові, що рушив до їдальні.
Коли він наливав, у коридорі задзвонив телефон. Аллен залишив склянки на серванті і взяв трубку. Дзвонив доктор Прінз. Голос у нього був роздратований. Коли Стренд коротко розповів про те, що сталося, лікар погамував своє роздратування і сказав, що приїде відразу, як тільки звільниться. Він саме в пацієнта, в якого щойно стався серцевий напад. Отож йому доведеться трохи затриматись.
Коли Стренд повернувся зі склянками, Леслі сказала:
— Джіммі пішов униз сказати Александерові, щоб замкнув велосипед на ніч у підвалі.
Аллен кивнув головою. Було б безглуздо, якби велосипеда вкрали тепер.
Хейзен усе ще сидів із заплющеними очима, відкинувши назад голову. .
— Прошу,— сказав Аллен, намагаючись говорити якомога веселіше.— Трохи сонця з Країни Гір.
— Дякую, сер.
Хейзен розплющив очі й узяв склянку неушкодженою рукою. Тоста ніхто не запропонував, і Хейзен випив віскі двома ковтками. Леслі також швидко допила свою склянку й сіла, ніби тільки тепер збагнула, яка вона стомлена.
— Я чую, як до мене повертається життя, — розімліло промовив Хейзен.
— Ще? — спитав Аллен.
— Дякую. Цього якраз досить.
Увійшла місіс Кертіс, з вигляду "як шуліка"—так Леслі описувала настрій цієї жінки, коли в домі щось було не по-її.
— Перепрошую, пані,— сказала вона, сердито глипнувши на перебинтованого чоловіка в деревяному кріслі,— але суп уже на столі. Все захолоне, якщо...
— Ми чекаємо лікаря, місіс Кертіс, — відповіла Леслі.-—Я скажу вам, коли...
— Якщо ви не проти пустити за свій стіл опудало,— втрутився Хейзен,— я з радістю посидів би з вами, поки ви вечерятимете.
— Гадаю, це буде розумніше, ніж...— почала Леслі.
— Може, містер Хейзен голодний, —.сказав Аллен. Він дуже хотів їсти і нетерпляче ждав вечері, відколи прийшов додому й почув з кухні запахи.
— Сказати щиро, я таки голодний,— признався Хейзен. — На обід у мене був лише сандвіч. Я б залюбки з'їв тепер тарілку супу, якщо це для вас не дуже клопітно.
— Гаразд, місіс Кертіс, — мовила Леслі,—поставте ще один прибор. Зараз ми прийдемо.
Місіс Кертіс кинула ще один осудливий погляд на Хейзена — перебив, бачте, всім вечерю!— і пішла до кухні.
— Що ж, лихо не без добра,— пожартував Хейзен. намагаючись, говорити веселим тоном.— А я вже думав, доведеться мені вечеряти сьогодні самому!
Він сказав це без суму чи гіркоти, одначе Стренд здогадався, що перспектива провести вечір у товаристві — хоч як дорого вона йому обійшлася — потішила Хейзена.
Гість обвів поглядом простору вітальню, подивився на велике піаніно, на стоси нот, на охайні полиці з платівками, на пейзажі Леслі.
— Яка приємна кімната! — промовив Хейзен.— Бачу, у вас сім'я музикальна.
— Слухати музику ми любимо всі,— відповів Аллен.— Але музикантами можна назвати тільки дружину й сина.
— Мати, бувало, грала мені на піаніно,— сказав Хейзен, зробивши якийсь дивний рух — мовби від чогось відмахувався.— Це було давно, На фортепіано грає ваш син?
— Дружина,— мовив Стренд.— Джіммі грає на електрогітарі. Кант-рі-рок, здається, так воно називається,
— А пейзажі? — спитав Хейзен.— Не впізнаю художника.
— Дружина,— відповів Стренд.
Хейзен кивнув головою, але нічого не сказав.
До кімнати ввійшли Елінор і Керолайн. Керолайн нарешті розлучи лася з ракеткою. Вона була в чистих штанях і светрі, з посвіжілим після душу обличчям. Ніщо в її вигляді не свідчило про те, що годину тому в нерівному поєдинку вона здобула перемогу над трьома бандюгами. Не видно було й слідів істерики в обіймах сестри. Дівчина всміхалася, була весела й виглядала навіть молодшою за свої сімнадцять років.
— Як почуває себе поранений? — запитала вона.
— Більш-менш пристойно,— відповів Хейзен.— Спасибі вашій матері. А ви, міс Керолайн,— як почуваєте себе ви?
— О, чудово! — весело махнула рукою Керолайн.— У мене зявилася віра в свої сили,— захихотіла вона.— Тільки не знаю, чи зробила б я це вдруге, якби мала хоч мить на роздуми.
— Як трапилося, що ти була сама? — поцікавився Аллен.— Де подівся той хлопець, з яким ти грала?
— Він живе в Іст-Сайді, — сказала Керолайн.
— Ви ще зможете грати тією ракеткою? — спитав Хейзен.
— Боюся, що ні,— відповіла Керолайн.— Вона таки трохи погнулась. Якби мені дозволили бити ракеткою по противнику, а не по м'ячу, я б виграла в усіх турнірах, слово честі! — Вона знову захихотіла.
— І вам не було страшно? — спитав Хейзен.
— Тільки потім,— відповіла Керолайн, — Але ж це не йде в рахунок, правда?
Увійшов Джіммі й повідомив:
— Велосипед замкнули в підвалі. Можете забрати його звідти коли завгодно, містере Хейзен. А він справді гарний!
— Вранці я пришлю по нього свого секретаря,— сказав Хейзен.— Я не певен, що користуватимуся ним найближчими днями. Хіба що міс Керолайн згодиться охороняти мене!