Аллен поставив склянку на стіл" сів, трохи повагався, тоді взяв руч" ку й почав писати.
"Я не раз замислювався над різницею між колишньою системою викладання англійською мовою і довільним теперішнім методом, коли учням дають ступінь за будь-яку недоладну суміш дилетантських знань. Коли думаєш про поетів, філософів, державних діячів та воєначальників, —вихованих за давньою британською системою й у вірних церкві коледжах, що утвердилися в Сполучених Штатах від колоніальних часів,-то важко повірити, ніби ми робимо для своїх дітей добро, як це робили наші предки для своїх. Ми живемо в парадоксальні часи/ кдли лібера-
лізм дійшов межі в нашій системі освіти, а дисципліна й репресії дійшли межі в більшості політичних систем. Ці два явища, певно, якось між собою повязані, але вже надто пізня ніч, щоб докопуватись до цього звязку. Англійська школа знаходила в себе місце для: диваків. А чи знайдеться у нас місце для людей освічених? А для вихованих? Для поетів? Це чудова тема для розмови з Ромеро. Чи, може, мені краще піти до директора й заявити, що хлопець небезпечний, що він становить для всіх нас загрозу і його слід негайно виключити зі школи? Та я знаю, що не зроблю цього. Я, як і всі тут, як і сам Рассел Хейзен, заражений ліберальними упередженнями, і вони, незважаючи на те, що нас спіткало, й досі спонукають нас — із порядності чи з почуття провини — витрачати кошти й свою добру волю на освіту і навіть на озброєння своїх власних арабів, фелахів, іранців. Я не розмовлятиму про це з учителями за чаєм. Для них я, між іншим, дивак, і коли вони розпитують мене про мою роботу в державній школі, то поводяться так, ніби перед ними — людина, що провела свої найкращі роки на війні.
А загалом вони непогані люди, вільні від шанолюбства, яке так часто добить людей нестерпними.
Саме слово <гшанолюбство" наводить на нескінченні роздуми. Дзвонив мені, скажімо, на тому тижні Хейзен — вибачте, мовляв, що не зміг приїхати провідати вас і довідатись, як вам ведеться. Я йому відповів,— правда, не зовсім щирощо в мене тут усе блискуче. Потім він сказав, що хотів би поговорити зі мною про одну справу. Йшлося не про труднощі з його розлученням і не про оту юристку з Парижа, як я спочатку подумав, а про Елінор та Джанеллі. Я розповів Хейзенові, що коли Леслі їздила до них у гості, то їй здалося, ніби в них усе чудово. А Хейзен був іншої думки. Він розмовляв зі своїм знайомим видавцем, і той сказав, що ці двоє молодих людей виявилися надто шанолюбними й відступили від традицій газети, які сприяли її успіхові майже півсторіччя. Порозганяли давні кадри, понабирали жовторотих "всезнайок", вихованих східною журналістською школою, і ті свавільно протиставили себе людям у містечку. Елінор звинувачують, здається, навіть більше, ніж Джанеллі. Вона, кажуть, "водить свого чоловіка за кільце в носі". Так заявив Хейзенові видавець. І сам він нарікає, що вони ставляться до нього, як до "стародавньої реліквії". Може, той чоловік і перебільшує, сказав Хейзен, та все ж таки не завадило б, якби ви трохи їх напоумили, нехай поводяться стриманіше.
Я пообіцяв Хейзенові зробити все, що зможу. Правда, я не дуже сподіваюся, що міг би якось вплинути на Елінор, і, відчуваю, мені довелося б говорити особисто з Джанеллі, якби я хотів домогтися від нього чогось. Але про це я Хейзенові не сказав. Крім того, вони, як я розумію, до нас не збираються, а їхати мені в Джорджію було б марною тратою грошей.
Поклавши трубку, я мимоволі зітхнув. Людину, яка бідувала замолоду, постійно тривожить думка про гроші,— навіть згодом, коли ця людина живе досить заможно,— і може довести її до стану невиліковної тривоги й навіть страху.
Я зроду не плекав мрії розбагатіти й не прагнув до звабливих, вишуканих розкошів. Я ніколи не впадав в азарт і знав, що дарунків долі мені не дочекатись. Я став учителем з любові до цієї професії, сподіваючись, що житиму — так мені тоді здавалося — хоч і скромно, але цілком пристойно. Працюючи в системі шкільної освіти, я з кожним роком отримував усе вищу платню, яка задовольняла всі наші помірковані потреби. Я мав надію, що коли мені доведеться вийти на пенсію, то вона буде досить висока й помякшуватиме розчарування, що їх несе з собою старість. Як і більшість американців, я не був готовий до скорої інфляції. Лихо, яке вона несла середнім верствам у країнах Європи, не загрожує, думали ми,. Америці. Як історик я знав: ми не пристосовані до .перемін, одначе поділяв загальну впевненість у тому, що хоч Америка й перестала. бути фортецею в військовому відношенні, та її грошова система витримає, принаймні за. нашого життя, будь-який натиск. Коли говорити )про себе, то я ніколи й думки не припускав, що майже смертельна хвороба змінить у. віці пятдесяти років усе моє життя й примусить мене заробляти шматок хліба зовсім в іншому місці й зовсім в інший спосіб.
Якби я працював до старості в державній школі, то дістав би досить непогану пенсію. І все ж таки нам довелося б тоді, як це звичайно буває, переїхати до меншої квартири. Ми жили б там, сподіваюся, цілком пристойно, навіть краще ніж пристойно, і нам вистачало б грошей, щоб провідати за тисячу миль свою дитину, якби виникла така потреба. Тут я заробляю значно менше, ніж заробляв у місті, і хоч ми й не платимо за квартиру, та якби мені треба було купити новий костюм або Леслі — пальто, ми мусили б усе добре зважити й підрахувати. Леслі, звісно, не нарікає, проте я обманював би себе, якби вважав, що отой напружений вираз її обличчя не..."
Задзвонив телефон. Аллен тупо поглянув на апарат. Такі пізні дзвінки лякали його, особливо коли Леслі не було вдома. Він дав телефону подзвонити ще двічі, потім, стримуючи тремтіння, взяв трубку.
Дзвонив Рассел Хейзен. Голос його звучав заспокійливо.
— Сподіваюсь, я не розбудив вас, Аллене? — запитав він.
— Я саме сидів за столом і надолужував роботу.
— Не перепрацьовуйте,— сказав Хейзен.— Годі з вас одного серцевого нападу.
— Ваша правда,— з полегкістю мовив Стренд, радий, що не довелося вислуховувати ні повідомлення про нещасливий випадок, ні інших прикрих новин.