однокласники та хлопці в команді. І, крім Роллінза, він, здається, не хоче більше дружити ні з ким:
— Я з ним побалакаю,— пообіцяв Хейзен.— Аллене, давайте сьогодні візьмемо його з собою повечеряти в місті. В готелі, де я зупинився, досить непоганий ресторан, і, може, в іншій атмосфері хлопець відчує себе трохи вільніше. А ще я хотів би почути про нього думку Керолайн. Навіть не уявляю собі, як хлопець поводитиметься в товаристві дівчат... ну... пристойніших, ніж ті,, котрих він знав досі.
"Цікаво,— подумав Стренд,—що сказав би Хейзен, якби йому розповісти про оту знайому Ромеро з поїзда та вечір у Нью-Хейвені?"
— Ви знаєте,-^ мовив Аллен,— я не бачив його з жодною дівчиною ні тут, ні в місті. Зате місіс Шіллер, наша прибиральниця, вважає його своїм улюбленцем. З нею Ромеро поводиться, як справжній рицар, запевняє вона, чого ніяк не можна сказати про решту учнів. До того ж він найохайніший хлопець, якого вона тільки бачила за всі її роки в школі.
— По-моєму, це добрий знак,—сказав Хейзен.—Як ви гадаєте?
—Гадаю, що так,— відповів Стренд.— Дуже добрий.
Цієї хвилини до зали увійшли хлопці з обох команд, свіжі й розпашілі після душу, і зголодніло стовпилися коло буфету.
— Ви його бачите?— спитав Хейзен.— Якщо він тут, я запрошу його сам.
— Не думаю, щоб він був тут, — сказав Джонсон.— Він перший вибіг із роздягальні, і я чув, як він сказав Роллінзові, що зустрінеться з ним пізніше в корпусі. Хлопець, як видно, не дуже любить розважатися в товаристві за чаєм.
Стренд побачив Роллінза — той ніс від буфету повну тарілку сандвічів — і махнув йому рукою. Роллінз підійшов. Він був трохи розгублений через те, що його побачили з цілою горою сандвічів, одначе посміхнувся й жартома затулив тарілку долонею.
— Здається, застукали на гарячому, сер! Від свіжого повітря страшенний апетит.
— Роллінзе,— звернувся до хлопця Стренд,— це містер Хейзен. Завдяки йому твій товариш Ромеро потрапив до Данберрі.
— Радий познайомитися з вами, сер.— Хлопець поставив тарілку на стіл і потис Хейзенові руку.— Сьогодні ви найпопулярніший гість у школі.
— Ваша команда непогано грала, вітаю вас!—сказав Хейзен.
— Дякую, сер. Ми не виграли, але й не програли. Згодом ми гратимемо краще.
— У тебе вийшов добрий блок, ти дуже допоміг Ромеро,—мовив Джонсон.—Якби не ти, його зупинили б.
— Що ж, тренере,— сказав Роллінз і знову посміхнувся,— ми, гравці, маємо показати джентльменам, що вміємо допомагати один одному.
— Роллінзе,— різко сказав Джонсон,—гадаю, вам з Ромеро пора облишити цей жарт! Він усім набрид.
— Пробачте, тренере,— спокійно промовив Роллінз.— Я перекажу ваші слова Ромеро.— Він узяв тарілку з сандвічами й пішов до своїх товаришів.
"Роллінз...— подумав Стренд.— Хлопець, який добре вміє блокувати, любить їсти серед ночі зефір у шоколаді, і ще один кандидат у стан вершників".
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
"Вперше, відколи Леслі повернулася з Арізони, її немає, тут увечері зі мною. Вона в Нью-Йорку. Леслі їздить туди щосереди — давати уроки своїм учням у колишній Школі Керолайн. Досі вона поверталася сюди близько одинадцятої вечора — після довгої дороги з міста. А цього разу домовилася заночувати вдома у директриси школи. Отож завтра їй доведеться встати рано, щоб устигнути на десяту годину сюди,— адже в неї тут уроки. Зручного поїзда на Нью-Йорк звідси нема, і Леслі їздить старим фургончиком, якого нам позичив Хейзен. За кермом Леслі досі нервується, і двох поїздок на день для неї, як виявилося, забага~ то. Щоразу вона повертається збуджена сліпучим світлом зустрічних машин і потім страждає від страшного головного болю. її дратують не тільки поїздки. Від цієї біганини в будинку, диких вибухів сміху, криків перед телевізором у загальній кімнаті, гармидеру та реготні, без яких хлопці не хлопці, від завивання магнітофонної музики в Леслі болісно натягується шкіра довкола очей і залягають складочки в кутиках рота. Вона все частіше ковтає аспірин і щодня приймає заспокійливе, яке їй прописав шкільний лікар.
Я не можу сказати напевне, чи ті учні в Нью-Йорку для Леслі добре чи погано. Я знаю тільки, що робота з ними її захоплює, а з однієї дванадцятирічної дівчинки, каже Леслі, здається, навіть буде професіо-нальна піаністка. Коли вона розповідає про ту дівчинку, в її голосі бринить якесь піднесення, а це останнім часом трапляється з нею рідко. До свого викладання в Данберрі Леслі ставиться скептично. Тут немає жодного хлопця, каже вона, якого б що-небудь цікавило в музиці, крім "року" та "диско".
Навіть у такі хвилини, як ця, коли дім огортає тиша пізнього вечора,, Леслі неспокійно снує по квартирі, переставляє щось із меблів, виймає з ваз засохлі квіти, бере до рук книжку або журнал, а тоді роз-дратовано їх кидає. За піаніно сідає лише вдень, коли хлопці йдуть до школи, а в неї нема уроків. Коли випадає вільна година, вона ходить малювати, але щоразу повертається з умисне. заляпаним полотном — вона невдоволена тим, що в неї виходить.
Наша квартира й досі має вигляд порожнього, тимчасового житла. Леслі ще не повісила жодної зі своїх картин. Каже, що соромиться хлопців і вчителів, які подумають, ніби вона вважав себе художницею. Проте навряд чи причина в цьому. Мені здається, Леслі не збирається тут жити,— хоч я й певен, що в думках у неї такого нема,— і її малюнки на стінах були б небажаним символом осілості.
Під час одного зі своїх наїздів до Нью-Йорка вона обідала з Ліндою Робертс. Та повідомила Леслі, що, може, полетить на тиждень чи на днів десять до Франції, і запросила її з собою. Я сказав Леслі, що в школі її напевне відпустять і ця подорож піде їй на користь. Однак вона відповіла мені, що про це й мови не може бути. А коли я спробував переконати її, вона розлютилась і заявила, що я хочу її позбутися. Я заперечив проти такої нісенітниці, але—хоч мені й неприємно в цьому признатися — її коротка відсутність була б тепер бажана. Це дало б мені змогу, як-от сьогодні ввечері, нарешті спокійно подумати; посидіти отак самому за столом і обміркувати всі дрібні події, що сталися цієї осені.
Увечері, після тієї гри, коли Ромеро вперше вийшов на поле Данберрі, ми всі вечеряли в ресторані готелю, де зупинилися Хейзен з Кон~ роєм. Ромеро, охайно вдягнений, у краватці, сидів поруч із Керолайн. Здається, обоє зацікавились одне одним. Хейзен не втручався, до їхньої розмови, хоч іноді якось пильно придивлявся до них. Наступного ранку Хейзен, перед тим як поїхати з Леслі та Керолайн до Нью-Йорка, стг зав мені, що був приємно вражений поведінкою Ромеро і попросив обережно розпитати в Керолайн, якої вона думки про хлопця. Я не мав нагоди побалакати з нею перед відїздом, але сказав Леслі, щоб вона спробувала випитати у дівчини все, що зможе.